Урешті-решт я показав одну з цих гібридних копій мамі. Вона була зачарована. Пригадую її трошки здивовану усмішку, наче їй не вірилося, що її власна дитина може бути такою розумною — практично вундеркіндом, чорт забирай. Я ніколи не бачив у неї такого виразу обличчя — принаймні в мій бік, — і він мені страшенно сподобався.
Вона запитала, чи я сам придумав цю історію, і довелося мені зізнатися, що я майже всю її списав із журналу коміксів. Було видно, що вона розчарована, і моя радість суттєво потьмяніла. Коли нарешті віддала мені блокнот, мама сказала: «Напиши власну оповідку, Стіві. Ці комікси про Вояку Кейсі дурні, там постійно хтось комусь вибиває зуби. Ти точно можеш краще. Напиши».
Я пам’ятаю грандіозне відчуття можливостей, які навіювала ця думка, наче мене привели в простору будівлю з безліччю зачинених дверей і дозволили відчинити які захочу. Я подумав (і досі думаю), що дверей більше, ніж одна людина спроможна відчинити за все своє життя.
За якийсь час я таки написав історію про чотирьох чарівних тварин, які їздили на старій машині та допомагали діткам. Їхнім ватажком був білий кролик на ім’я Містер Зайчик-Фокусник. Він був за кермом. Це була оповідка на чотири сторінки, старанно виведена олівцем друкованими літерами. У ній ніхто, наскільки пам’ятаю, не стрибав з даху готелю «Ґреймор». Дописавши, я дав її мамі. Вона сіла у вітальні, поклала на підлогу поряд свою сумочку й одним махом прочитала мою оповідку. Було видно, що їй подобається, вона сміялася в потрібних місцях, але я не міг зрозуміти: це тому що вона любила мене й хотіла потішити чи тому що це справді добре написано?
— Це ти не переписав? — запитала вона, дочитавши.
Я сказав, що ні. Вона сказала, що ця історія годиться для книжки. Більше ніщо й ніколи не приносило мені стільки радості, як ці слова. Я написав іще чотири оповідки про Містера Зайчика-Фокусника і його друзів. Мама давала мені за кожну 25 центів і розсилала їх своїм чотирьом сестрам, які, здається мені, трохи її жаліли. Зрештою, вони досі були заміжні, їхні чоловіки не покинули їх. І нічого, що дядько Фред не мав почуття гумору та вперто не хотів опускати верх свого кабріолета; також нічого, що дядько Орен добряче прикладався до пляшки і мав похмурі теорії про те, як «жиди» керують світом; зате вони були. Рут, з другого боку, лишилася з дитиною на руках, коли Дон утік. Вона хотіла, аби вони бачили, що принаймні її дитина талановита.
Чотири оповідки. Четвертак за штуку. Це був мій перший зароблений письменством долар.
Ми переїхали у Стратфорд, штат Коннектикут. На той час я вже був у другому класі й по вуха закоханий у гарненьку сусідку підліткового віку. Удень вона ніколи не затримувала на мені погляд, але вночі, доки я лежав у ліжку й відпливав у сон, ми знову й знову тікали від жорстокої реальності світу. Моєю новою вчителькою стала місіс Тейлор — доброзичлива пані з сивиною, як в Ельзи Ланчесер в образі «Нареченої Франкенштейна», та вирячкуватими очима. Моя мама казала: «Коли я говорю з місіс Тейлор, мені хочеться підставити долоні під її баньки, якщо вони раптом випадуть».
Наша нова квартира на третьому поверсі була на Вест-Броуд-стрит. Як спуститися з горба на один квартал, недалеко від продуктового «Teddy’s Market» і через дорогу від магазину будматералів «Burrets» був величезний зарослий пустир, який посередині перетинала залізниця, а на далекому краю було звалище. Це одне з місць, до яких я знову й знову повертаюся в уяві. Воно раз по раз зринає в моїх книжках і сюжетах під різноманітними назвами. Діти у «Воно» називали його Пустовищем, ми казали на нього «джунглі». Ми з Дейвом уперше пішли туди в розвідку невдовзі по переїзді. Було літо. Була спека. Було класно. Ми зайшли глибоко в загадкову зелень цього прикольного нового ігрового майданчика, коли мені раптом приперло в туалет.
— Дейве, — сказав я, — відведи мене додому! Мені треба натужитись! (Це слово, яке нам призначили для тієї функції.)
Девід і чути не хотів.
— Сходи в лісі, — сказав він.
Додому було щонайменше півгодини ходу, і він не мав наміру втрачати такий ласий шматок часу лише тому, що його меншому братові треба покакати.
— Не можу! — сказав я, в шоці від самої думки про таке. — Мені нема чим підтертися.
— Чого це нема, — сказав Дейв. — Підітрешся листям. Так робили ковбої та індіанці.
На той момент, мабуть, у будь-якому разі було запізно повертатися. Я так розумію, що в мене не було інших варіантів. Плюс мене заворожувала думка, що можна посрати, як ковбой. Я уявив себе Гопкалом Кессіді[17], сидячи навпочіпки в кущах з револьвером напоготові, аби ніхто не заскочив мене в таку інтимну мить. Я зробив свою справу і витерся, як запропонував старший брат: акуратно витер дупу великими жменями блискучих зелених листків. Виявилося, що це отруйний плющ.
17
Hopalong Cassidy — персонаж-ковбой, вигаданий 1904 року Клеренсом І. Малфордом; герой багатьох оповідань, романів та їхніх адаптацій. На початку 1950-х виходила дуже успішна радіовистава про його пригоди.