Я народився 1947 року, а перший телевізор з’явився в нас лише в 58-му. Пам’ятаю, найперше, що я дивився, — це «Робот-монстр», фільм, у якому дядько в костюмі мавпи з акваріумом на голові — його звали Ро-Мен — бігав і намагався повбивати рештки вцілілих у ядерній війні. Мені це здавалося ну дуже високим мистецтвом.
Також я дивився серіал «Шосейний патруль» з Бродеріком Кроуфордом у ролі безстрашного Дена Метьюза та програму «Крок у невідоме», яку вів Джон Ньюленд — чоловік із найстрашнішими очима у світі. Ще були «Шаєнн» та «Морське полювання», «Твій хіт-парад» і «Енні Оуклі»; був Томмі Реттіґ, перший із численних друзів Лессі; Джок Магоні, «Вершник із пасовиськ»; та Енді Девайн, який скиглив: «Гей, Дикий Білле, почекай мене!» — своїм дивним високим голосом[20]. Це був цілий світ чужих пригод у чорно-білій упаковці, з діагоналлю 14 дюймів та назвами спонсорів показу, які досі звучать для мене, як поезія. Я обожнював це все цілком.
Але телебачення прийшло в дім Кінгів відносно пізно, і я цьому радий. Якщо задуматися, то я член добірної групи — останньої жменьки американських письменників, які навчилися читати й писати раніше, ніж жерти щоденну порцію відеолайна. А може, це й не важить. Але, з другого боку, коли ти тільки починаєш як письменник, оголити провід свого телевізора, обмотати ним цвях і встромити в розетку — не найгірша ідея. Подивишся, що згорить і в скількох людей.
Просто як варіант.
Наприкінці 50-х літературний агент і одержимий збирач предметів зі світу наукової фантастики на ім’я Форрест Джей Акерман змінив життя тисяч дітлахів — серед яких був я, — коли став редактором журналу «Відомі чудовиська Кінокраю»[21]. Запитайте про цей журнал будь-кого, причетного до жанрів фентезі, жахів чи наукової фантастики за минулі тридцять років, і спостережете сміх, блиск в очах і потік світлих спогадів — я практично гарантую це.
Десь у 1960 році Форрі (іноді він іще називав себе «Акермонстр») взявся видавати недовговічний, але цікавий споріднений журнал «Космонавти»[22], у якому висвітлювалися новини науково-фантастичного кіно. У 1960 році я надіслав у «Космонавти» оповідання. Наскільки пригадую, це було перше оповідання, яке я подав на публікацію. Не пам’ятаю назви, але я все ще був на ро-менівській стадії свого розвитку, і, безсумнівно, конкретно ця оповідка багато чим завдячує мавпі-вбивці з акваріумом на голові.
Моє оповідання не взяли, але Форрі його зберіг (Форрі береже все, про це вам скаже всякий, хто був на екскурсії в його домі — Акермаєтку). Років через двадцять на автограф-сесії в лос-анджелеській книгарні в черзі стоїть Форрі… з моїм оповіданням, надрукованим з одинарним інтервалом на давно спочилій друкарській машинці «Royal», яку мама подарувала мені на Різдво мого одинадцятого року. Він хотів, аби я йому його підписав. І я, мабуть-таки, підписав, хоча ця зустріч була настільки сюрреалістичною, що я не цілковито впевнений. От вам і привиди минулого. Ох і справи.
Перший твір, який я спромігся опублікувати, вийшов у журналі для фанатів жахів, який випускав Майк Ґарретт із Бірмінгема, штат Алабама (Майк досі з нами, досі в справі). Він опублікував мою повість під назвою «У напівсвіті страху», але моя назва мені досі подобається більше — «Я був малолітнім розкрадачем могил». Супер-пупер! Бдищ!
Найперша справді оригінальна ідея — а найперша запам’ятовується назавжди — виникла в мене наприкінці останнього, восьмого року милостивого царювання Айка[23]. Я сидів за кухонним столом у нашому домі в Даремі та спостерігав за мамою, яка вклеювала в книжечку пасма купонів S&H Green Stamps[24] (якщо хочете колоритніших історій про Green Stamps, читайте «Клуб брехунів»). Наша маленька сімейна «тройка»[25] повернулася до Мену, щоб доглядати маминих батьків на схилі років. Бабуня, якій тоді було десь 80, страждала від ожиріння й гіпертензії та була практично сліпа; кощавий набурмосений 82-літній дідуньо час від часу вибухав тирадами в манері Дональда Дака, і в ті моменти лише моя мама могла його зрозуміти. Вона казала на дідуня Фазза[26].
20
«Highway Patrol» (1955–1959) — пригодницький серіал-бойовик про дорожню поліцію та її суворого й відважного начальника Дена Метьюза; «One Step Beyond» (1959–1961) — серіал-антологія про паранормальне та невідоме; «Cheyenne» (1955–1963) — драматичний вестерн-серіал; «Sea Hunt» (1958–1961) — серіал-бойовик про пригоди відставного військового водолаза, аквалангіста Майка Нельсона; «Your Hit Parade» (1950–1959) — музична програма; «Annie Oakley» (1954–1957) — художній вестерн-серіал про справжню жінку-стрільця Енні Оуклі; Tommy Rettig (1941–1996) — малолітній актор, що зіграв головну роль друга і господаря колі Лессі в перших сезонах однойменного серіалу («Lassie») (1954–1973); Jock Mahoney (1919–1989) — виконавець головної ролі сміливого, вправного та справедливого Вершника з пасовиськ в однойменному серіалі «The Range Rider» (1951–1953); Andy Devine (1905–1977) — актор, котрий часто грав помічників ковбоїв у серіалах, серед яких «Пригоди Дикого Білла Гікока» («The Adventures of Wild Bill Hickok», 1951–1958), запам’ятався глядачам своїм скигливим голосом.
21
Forrest J. Ackerman (1916–2008) — лос-анджелеський редактор, письменник-фантаст, літературний агент; засновник науково-фантастичного фандому і провідний знавець фільмів у жанрах наукової фантастики, жахів та фентезі; один з найбільших колекціонерів предметів, пов’язаних із фільмами та книгами у вищезгаданих жанрах. Як літературний агент представляв таких письменників, як Рей Бредбері, Айзек Азімов, Курт Сіодмак, А. Е. ван Вогт, Рон Л. Габбард. Разом із видавцем Джеймсом Ворреном (James Warren) заснував у 1958 році журнал «Відомі чудовиська Кінокраю» («Famous Monsters of Filmland») і був його редактором та головним автором матеріалів. У журналі були статті, фотографії та ілюстрації, присвячені фільмам жахів — від німого до сучасного кіно, — а також їх творцям і зіркам.
24
Одна з марок купонів, які видаються покупцям у рамках програми лояльності. Кожен купон мав дуже низьку вартість у кілька тисячних долара, але, назбиравши достатню кількість, їх можна було обміняти на акційні товари виробників — партнерів компанії, яка випускала такі купони.