Читаючи цей твір, бачимо, який вплив на автора мала епоха гуманізму та просвітництва: біографії «Славних жінок» мають таку ж структуру, як і вищезгаданий твір Петрарки. Кожна розповідь починається іменем та походженням героїні, автор докладно розповідає про її родичів, описує соціальне становище. Згодом пояснює, за що саме він включив цю біографію до книги, і нарешті у формі плинної живої оповіді детально розкриває процес здобування слави своєю героїнею. Впродовж розповіді Боккаччо часто вдається до повчальних відступів, у стилі епохи Відродження повчаючи християнок, його сучасниць, на прикладах поганських жінок. Насправді, у творі зустрічаємо лише кілька біографій жінок-християнок: більшість персонажів – погани, про що говорить сам автор. Однак навіть на цьому матеріалі він вказує, що багато якостей цих поганських жінок були б гідними і християн. З кожної міфічної розповіді Боккаччо намагається виснувати повчальний урок. Говорячи про Цирцею та Одіссея, автор зазначає, що історія має приховане значення: «Розглянувши таким чином звички чоловіків та жінок, можемо чітко зрозуміти, що всюди є багато Цирцей, а ще більше чоловіків, котрі своєю розпусністю та злочинністю перетворилися на диких звірів» (38). Таким людям автор протиставляє розважливого та мудрого Одіссея – чоловіка, якого неможливо підлабузництвом заманити у пастку.
Риторичне вихваляння і засудження – основа гуманістичної літератури, тому мусимо приймати відступи на вихваляння чи засудження тих чи інших вчинків – хоча ці відступи подекуди видаються надто настирливими. Але це, очевидно, тільки з погляду сучасного читача: для читацької аудиторії того часу такі повчальні відступи були цілком зрозумілими і необхідними елементами твору. Читаючи твір, помітимо, що дуже часто Боккаччо вихваляє вдівство та засуджує повторне одруження, але графиня Андрея, якій Боккаччо присвячує книгу, одружена вдруге. Тому невідомо, на що сподівався автор: чи на те, що графиня не читатиме його твору, чи на те, що, прочитавши, замислиться над своїм вчинком. Хоча останнє – малоймовірно, бо автор щонайбільше вихваляє Андрею, говорячи, що вона гідна свого імені (Андрея грецькою означає «мужність»), до того ж графиня була сестрою доброго товариша автора і дружиною графа, наближеною до високих придворних кіл цариці Йоанни, яку автор також всебічно вихваляє. Але найімовірніше – автор писав Присвяту значно пізніше, аніж увесь твір, і така Присвята була радше даниною часу і традиції, аніж його первинним задумом. Тому й виникли такі делікатні неузгодження. Розуміємо, що автор аж ніяк не мав наміру критикувати вчинок такої поважаної особи.
Зрештою, Боккаччо спочатку намірявся присвятити книгу королеві Йоанні, але згодом передумав: можливо, саме тому, що йому припало до вподоби ім’я Андрея, оскільки вихваляти жіночу мужність автор полюбляє понад усе. Боккаччо докладно розвиває питання жіночої мужності, розповідаючи про Артемізію. Виставивши свій флот на допомогу Ксерксові, вона сама відважно боролася попереду своїх воїнів, у той час як Ксеркс споглядав битву з безпечного місця. Боккаччо говорить, що якби Ксеркс був такий відважний і мав такий хоробрий дух, то його флот не так легко було б навернути до втечі (57). У повчальних відступах автор наголошує, що жінки часом переймають мужність – чесноту, насамперед притаманну чоловікам; чоловіки, натомість, розніжуються чи «ожіночуються», як він говорить. Докладно свій погляд на такі речі Боккаччо висловлює у розділі про жінок меніанців (31). Автор, підсумовуючи розповідь, говорить, що насправді чоловіками були жінки, якщо судити за вчинками, а чоловіки – жінками.
Загалом, Боккаччо надає своєму творові приблизно хронологічну структуру. Розповідь починається з Єви, нашої праматері, далі – Семираміда і шість поганських богинь. Після цього читаємо про тридцять шість римських та грецьких міфологічних героїнь напівбожественного статусу. Далі – Нікавла, біблійний персонаж. Відтак читаємо про історичних осіб – тобто про тих жінок, відомості про яких віднаходимо у древніх істориків. Згодом знову зустрічаємо біблійних персонажів – Аталію і Маріанну. Шість останніх жінок жили уже в середньовічний період. Структура твору наштовхує на висновок, що Боккаччо був докладно обізнаний з античним матеріалом і вважав його чудовим ґрунтом для виховання прийдешніх поколінь. Однак християнських жінок зустрічаємо зовсім небагато: очевидно, Боккаччо приділив менше уваги християнським жінкам тому, що їхні діяння вже на той час були докладно описані у аґіографіях.
Досвідчений в античній літературі читач помітить, що Боккаччо часто переповідає історії значно докладніше, аніж вони описані в інших істориків чи літераторів, попередників автора, або викладає своє бачення подій. Так, автор стверджує, що Дідона (42) взагалі не зустрічала Енея, хоча римські поети (Овідій, Вергілій) були про це іншої думки; розповідь про кимбрійських жінок (80) містить подробиці, яких не зустрічаємо в античних істориків. Вірогідно, автор подекуди сам домислив портрети своїх героїв, допрацював події, зробивши оповідь цікавішою і соковитішою. Таку ж тенденцію спостерігаємо і в «Декамероні»: автор часто ускладнює і доповнює сюжети вже відомих історій. І це не може бути йому докором: адже Боккаччо – не історик-прагматик, а поет-літератор.