Книга перша
Я вважаю, що кожну людину після її смерті можна хвалити без сорому, бо тоді відпадає всякий привід і всяка підозра в догоджанні; тому я, не вагаючись, віддам хвалу нашому Козімо Ручеллаї, імені якого я ніколи не міг згадати без сліз, бо пізнав в ньому всі якості, які друг може вимагати від друзів, а батьківщина — від громадянина.
Не знаю, чи дорожив він чимось настільки (не виключаючи й самого життя), щоб радо не віддати це своїм друзям; не знаю такої справи, якої б він міг злякатися, бачачи в ній благо для вітчизни. Заявляю відкрито, що серед багатьох людей, з якими я був знайомий і спілкувався у справах, я не зустрічав людини, душа якої була б більш відкритою всьому великому і прекрасному.
В останні хвилини життя він сумував з друзями про те, що йому судилося померти в ліжку молодим і невідомим і що не виповнилося його бажання принести всім справжню користь; він знав, що про нього можна буде сказати тільки одне — помер вірний друг. Однак, хоча справи його залишилися незавершеними, ми та інші, хто знав його добре, всі можемо свідчити про високі його якості.
Дійсно, доля не була до нього настільки ворожою і не завадила йому залишити після себе деякі тендітні пам’ятки його блискучого розуму: такими є деякі його твори і любовні вірші, в яких він, хоча і не був закоханий, вправлявся в молоді роки, щоб не витрачати часу даремно в очікуванні, поки доля направить його дух до думок більш піднесених. Вірші ці ясно показують, як щасливо висловлював він свої думки і яких вершин він міг би досягти в поезії, якби повністю присвятив себе їй.
Тепер, коли доля забрала в мене такого друга, мені залишилася, як здається, єдина розрада — радісно про нього згадувати і повторювати його влучні слова або глибокодумні міркування. Саме живий спогад — це бесіда його у себе в саду з синьйором Фабріціо Колонною, під час якої названий синьйор докладно говорив про війну, здебільшого відповідаючи на гострі і продумані питання Козімо.
Я з кількома спільними друзями був присутній при розмові і вирішив відновити її в пам’яті, щоб при читанні друзі Козімо, учасники бесіди, жвавіше згадали про його таланти, а інші пошкодували про свою відсутність і в той же час багато чому навчилися з глибокодумних слів одного з видатних людей нашого часу, корисному не тільки для війни, а й для цивільного життя.
Фабріціо Колонна, повертаючись з Ломбардії, де довго і з великою для себе славою бився за короля католика Фердинанда II Арагонського, будучи проїздом у Флоренції, вирішив відпочити кілька днів у цьому місті, щоб відвідати його світлість герцога Джуліано Медічі і знову побачити декого з раніше знайомих йому дворян. Козімо вважав за потрібне запросити його до себе в сади, не стільки для того, щоб блиснути перед ним розкішшю, скільки для того, щоб скористатися можливістю довгої розмови з ним і навчитися у нього різних речей, про які можна дізнатися від такої людини, бо йому трапилася нагода провести день в розмові про привабливі для його розуму предмети.
Фабріціо з’явився на запрошення, і був з пошаною прийнятий Козімо і його кращими друзями, серед яких знаходились Занобі Буондельмонті, Баттіста делла Палла і Луїджі Аламанні — всі молоді люди, близькі йому, пристрасно захоплені тим самим, що й він сам; замовчую про їхні інші переваги, так як вони щодня і щогодини говорять самі за себе.
За звичаями часу і місця, Фабріціо зустріли з найбільшою пошаною. Коли після блискучого бенкету гості встали з-за столу, насолодившись благами свята, яким великі люди з їх розумом, постійно спрямованим на предмети піднесені, приділяють мало уваги, було ще рано, і стояла сильна спека. Задля кращого досягнення своєї мети, Козімо, ніби намагаючись сховатися від духоти, повів гостей до найгустішої і тінистої частини свого саду. Коли усі розсілися — хто на траві, яка була тут особливо свіжою, хто на лавках в тіні величезних дерев, — Фабріціо став хвалити красу місця і уважно розглядав дерева, але деяких він не знав, і тому йому важко було їх назвати. Помітивши це, Козімо сказав: «Деякі з цих дерев вам, можливо, не знайомі, але не дивуйтеся, оскільки серед них є такі, які більше цінувалися древніми, а тепер мало відомі». Потім він озвучив назви дерев і розповів про те, як багато попрацював над виведенням цих порід його дід, Бернардо. «Я так і думав, — відповідав Фабріціо. — Це місце і праця вашого предка нагадують мені деяких князів королівства Неаполітанського, які теж з любов’ю розводили такі породи і насолоджувалися їх тінню». На цьому він перервав розмову і деякий час сидів у роздумах, а потім продовжував: «Якби я не боявся вас образити, я висловив би свій погляд; не думаю, що можу вас образити, так як говорю до друзів і хочу розмірковувати про речі, а не злословити. Нехай це не буде нікому образою, але краще б люди намагалися зрівнятися з древніми в справах мужності і сили, а не в зніженості, в тому, що древні робили при світлі сонця, а не в тіні, і сприймали б у вдачі давнини те, що в ній було справжнє і прекрасне, а не помилкове і збочене; адже коли співгромадяни мої, римляни, стали вдаватися до подібних речей, вітчизна моя загинула». Козімо відповів на це… Але, щоб уникнути неприємних постійних повторень слів: «такий-то сказав», «такий-то відповів», я буду просто називати імена тих, хто говорить. Отже, Козімо сказав: