Світлана була старшим референтом. В принципі, роботою вона була задоволена: шеф — інтелігент і розумничка, дівчата — слухняні і вишколені, обов'язки свої Світлана знала прекрасно і вміла чітко і грамотно спланувати як робочий день шефа так і всієї фірми. Але сьогодні щось було не так. Світлана довго не могла зрозуміти, що саме, а тоді до неї дійшло: відчуття того, що на цій роботі, якою б престижною не була фірма, вона просто просиджує свої брендові платтячка, спіднички і штанці. Нема живого діла. Люди живі навколо є, а діла нема. Вона — обслуговуючий персонал, не більше. А потрібно, щоб було більше і хочеться більшого! Малювати — зрозуміла Світлана. Вона чудово малювала. Коли їй ставало особливо тяжко і сумно, Світлана завжди хапалась за пензлі та фарби і, змішуючи кольори, переносила на полотно свої думи. Ставало легше. Світлана знала (бо казали відаючі люди) та й відчувала сама: її роботи — не просто красиві картинки. В них було щось… якась магія, яка заворожувала, приманювала, примушувала зупинитися і вдивитися…
Світлана довго споглядала сліпучо-білий аркуш дорогого офісного паперу. Поті рішуче взяла не менш дорогий паркер, написала заяву на звільнення. Що її чекає без цієї роботи, враховуючи, що до чоловіка вона більше не має наміру повернутися? Скоріше всього, доведеться деякий час посидіти на воді і сухариках.
— То й що? Для фігури корисно! — сміючись, сказала Світлана нічого не розуміючим молодшим секретаршам і попрямувала до відділу кадрів.
— Два тижні відпрацювання, — похмуро сказав Степанович, офіцер в минулому, а нині завідуючий відділом кадрів (а заодно, як говорили, і неофіційний керівник служби безпеки фірми).
— Ага, щаз-з-з, — насмішкувато протягнула Світлана і помахала Степановичу ручкою.
Що далі, подумала вона і хотіла було пере телефонувати коханцю. Так, так, коханцю! Хто без гріха, нехай перший кине в неї камінь! Їхній зв'язок продовжувався ось уже півтора роки. Чому пішла на це? Бо біля чоловіка було холодно душі і тілу. Може тому в неї і завагітніти не виходило? Світлана дуже цього хотіла, думала, дитина надасть сенс їхньому подружньому життю. Чи любила Світлана коханця, Руслана? Любила, йолки дрова. Але він був одруженим, це по-перше, а по друге, уявити собі сімейне життя з ним вона просто не могла. Працювати — так, в роботі він був дуже надійним, спати — з превеликим задоволенням, в цьому ділі рівного Руслану вона ще не зустрічала. Але жити з ним кожен день… Ні, це випробування не для слабонервних, тому й відривати його від сім'ї не мало сенсу. Та, власне, Світлана взагалі була не з тих, хто стане лізти в чужу сім'ю, навіть якщо це сім'я твого власного коханця. Що ж її не влаштовувало в Руслані? Хоча ні, не влаштовувало — неправильне слово, скоріше насторожувало. Дуже вже він був «любвєобільним», жінок люби більше ніж автівки і рибалку. При чому жінок «різнокаліберних». До Світлани він прикипів тому, що вона дуже довго не здавалась. Та і зараз Руслану ціну знала, і не давала йому можливості утвердити над собою емоційний контроль. Але…
— На якого мені біса це потрібно? — раптом в слух подумала Світлана, — мине ще деякий час, і кожного кварталу я буду шукати цього козла по чужих городах. Та пішов він…
І, мугикаючи якусь пісеньку, Світлана попрямувала в кафе. Потрібно було випити кави. Негайно. Ось що було найважливішим в дану хвилину.
Куплене щастя
Сергій одружився з розрахунку. «Вийшов заміж», як жартували його недруги, правда, в голос це ніхто б не наважився сказати. Сергій мав репутацію хлопця, який спочатку дасть в щелепу, а потім буде розбиратися, що до чого.
Дружина була донькою заможних батьків. Красива, розумна, ділова, на сім років старша. Вийти з нею в «світ» було великим задоволенням: Неля уміла підтримати бесіду, розбиралась в багатьох речах, як то мистецтво, політика і т. д. А от жити з нею під одним дахом іноді було нестерпно. Вона вважала, підсвідомо, чи ні, що відтепер Сергій є її приватною власністю. Чому б ні, вона ж його, голого босого, фактично купила. Батечко, правда, грошенят підкинув, але яка різниця?
Сергій би зроду не одружився на цій «видрі» (саме так він подумки почав називати благовірну десь місяців через три після одруження), але йому хотілося розбагатіти. У Сергія були всі дані для того, щоб стати удачливим підприємцем: хватка, підприємливість, швидкий розум. Не було стартових можливостей. Зовсім ніяких. Звідки їм взятися, якщо виховувала його мати-одиначка і більшу половину свого дитинства і частину юності він провів в інтернаті.
Але достатку хотілося. І поваги від оточуючих. Тому Сергій не придумав нічого кращого, аніж вигідне одруження. Спосіб дивний, але в його випадку — найлегший. Бо жінки його полюбляли. Власне, полюбляли, не те слово, просто мліли від його синіх очей. Цим він і скористався.