А я благати не мiг i найменше вже — вiддатися!
I от, голодний, без грошей, без харчiв, я сиджу пiд жовтими деревами, й на мене стелиться їхнiй мертвий лист.
Вже дома.
Доїхав щасливо, але пригода, яка цiкава пригода!
Сидiвши там, на станцiї, я, звичайно, захотiв їсти. I дедалi, то бiльше. Треба було щось почати. Я пiшов до вокзалу. Властиво, до того мiсця, де був колись вокзал i де тепер пiдвищувався тiльки незграбний мур, а навкруг його купою лежала неприбрана цегла. Хтось наступав, хтось вiдступав — i вокзал зруйновано. Поруч iз глини злiплено хижу, де стоїть телеграфний аппарат. Навкруги спекулянти, що їм довгенько-таки доводиться чекати потягу, порили собi землянки й там живуть. Маленьке пiвпiдземне мiсто з своїми звичаями й законами.
Бачивши страви, що варилися, я ще дужче захотiв їсти. Голод опанував мене, i я тремтiв, як закоханий напередоднi обiймiв. Знiчев'я з нудьги я пiшов просто в степ. Потяг повинен був бути через шiсть годин, та чи й буде ще, бо мав бути тому два днi.
Навкруги все скошено й жовто. Похмура одноманiтнiсть нагонить нестому. Сонце пече. Кожний крок дзвенить у головi колючим ударом. Я йду, i повз мене поволi плазує земля.
Врештi я натрапив на баштан. Кавуни й динi лежали ще на огудиннi, й самий їхнiй вигляд зняв у менi всерединi цiлу завiрюху. В ротi пересохло i в головi потьмарнiло. Я нахилився, взяв каменюку на випадок собаки й посунув на баштан.
Перший-лiпший кавун, що я його схопив, був нестиглий, але я не мiг утриматись, почав тремтячими руками видирати його тепле, соковите м'ясиво та запихати собi в рот.
Пожерши його, я вже не мав сили взятися до другого. Страшенна притома опанувала мене, i я витягся на землi. По обличчю менi котився масний пiт, мiшаючись з липучим кавуновим соком. Розкинувши руки, я лежав пiд палючим сонцем, чисто змокрiлий, заплющивши очi.
Не знаю, чи швидко я опритомнiв. Мене штовхано й бито. Схопившись, я побачив сивого дiда, що цюкав мене цiпком i скажено лаявся:
— А, ворюго, волоцюго...
Я вирвав йому з рук цiпок, не розумiючи, за що мене бито. Тодi дiд кинувся на мене й схопив за горло рукою. Я хекнув i, почуваючи, що млiю, добув iз кишенi приховану на собаку каменюку та шерехнув нею дiда по головi. Вiн захарчав i впав.
Перемога збадьорила мене. Нахилившись, я зв'язав дiдовi руки очкуром i засмiявся. От так пригода Тодi тiльки я зрозумiв, що дiд-баштанник спiймав мене на злочинi. Он i курiнь, що я його не примiтив ранiше в улоговинi. Тiльки-но я побачив той курiнь, в мене все затремтiло, i я знову вiдчув у собi голод, як важке жало. Там, у куренi, напевно харчi!
Я бiжма побiг — i не помилився. На моє щастя, дiдовi, видимо, недавно принесено їжу. Знайшов цiлу добренну паляницю, шматок сала, яєчка й пшоно. Пiдобiдавши добре, я решту загорнув у хустку й пiшов геть, наспiвуючи.
Дорогою менi спало на думку, що личить перепросити дiда за неприємностi й з'ясувати йому якнайпростiше, що врештi нiхто з нас не винний: життя нас звело, змусило побитися, i коли вже нарiкати, то тiльки на життя. А ми, як ми розумнi, маємо стиснути тепер одне одному руки, закурити цигарку й любо погомонiти.
Приступивши до дiда, я побачив, що вiн чисто плаває в кровi. Годi йому дихати — я таки добре стуконув його! Таким способом на землi вiдбулося ще одне загубство.
Ще я тримаюсь. Єсть ще з пiвпуда борошна, їм я самий хлiб, курю махорку, та й то обмежено.
Вночi.
Пiд час спекулянтської подорожi менi трапилася ще одна пригода, яку я вже забув i з наслiдкiв її скористався оце допiру.
Справа така. Їхати менi випало ввечерi та ще й на вагоновому даху — всерединi вагонiв було повнiсiнько, як оселедцiв. Можна було ще їхати на буферах чи на паротягу верхи, але я обрав дах. Потьмарнiле повiтря обливало весь час обличчя, внизу наобабiч широкими просторами бiгла земля, й було почуття вiльного, дужого лету пiд хмарами. Я встав i заспiвав. Мою пiсню пiдхоплено на iнших дахах та в вагонах, i потяг летiв справдi, як дивовижний спiвочий птах, повний сили й завзяття.
Я злiз, сп'янiлий з руху, пiснi, повiтря й простору. Мене перегонили спекулянти й спекулянтки, i їхнiй вигляд викликав у менi нiби давнезнi спогади про подiї, що вiдбулися допiру. I було горно, нiби я не мав нiчого нi позад себе, анi попереду, й мене брав сумнiв, чи справдi я єсть.
Ззаду покликано:
— Товаришу! Товаришу!
Я озирнувся. Товста жiнка, зiгнувшись пiд лантухом удвоє, гукала на мене, засапуючись. Я спинився. Вона кинула лантух на землю майже плачучи.
Вона, бач, забарилась у вагонi й не запопала вже носильника. Нести несила. Чи не послужу я? Вона заплатить...
Я нахилився, взяв лантух на плечi й понiс. Вона йшла поруч, оддихуючи, i не вгавала менi дякувати. Далi спитала, хто я такий. Я сказав, що студент. О, вона має пошану до студентiв! Вона сама вчилася колись; гадала навiть до гiмназiї вступити — та де там? Тепер вона торгує на базарi пирiжками. Заробляє добре, та що це за життя? Коли ще був живий її чоловiк, машинiст, то ще хоч як було, та й то п'яниця вiн був. Ох, бив її!.. Свiту не бачила! А тепер одинока, як бур'янина в полi. Ой, життя!
Ми йшли довго, на краймiсто, i вона весь час розповiдала. Спинилася перед невеличким будинком. Скiльки я вiзьму? Нiчого, я просто прогулявся. Та як то? Тепер i з рiдкого батька беруть!.. Дуже просто. Ну якщо так то хай я зайду до неї колись попоїсти пирiжкiв, увечерi вона завсiди дома, якщо не їде куди по харчi. Куди їй ходити? Вулиця така, будинок такий, звуть Марта.
Сьогоднi, гулявши, я згадав про це, i аж слинка менi покотилась, коли я уявив собi маснi пирiжечки. Я ж їм самий хлiб, курю махорку? Постановив пiти.
Я застав її вдома, i вона зрадiла невимовне. Вона й надiї не клала, що я, студент, згадаю про неї, бiдну спекулянтку. Ну, тепер ми будемо добре знайомi! Вона, бач, зовсiм-зовсiм самотня. Ой, життя! Вдень на базарi сама лайка, а ввечерi дома однiсiнька як палець. Який же я любий! Ну хай же я сяду! Я, бач, не пiшов на бульвар забавлятися з панночками, а завiтав до неї, бiдної спекулянтки! Пирiжечки ще в печi, зараз будуть. А чи не перекушу я чого-небудь? Може, оселедця з свiжою картоплею? Горiлки, хай я вибачу, немає — хiба вона сподiвалася такого гостя?
Я сiв, приємно вiдчуваючи себе паном становища. Враз з'явився оселедець; i треба сказати, я пожер його з кiсточками, як кроля гадюка. А вона сидiла й захоплено дивилася менi в рот, нiби я їй велику послугу робив, ївши, — i без угаву дивувалася, який то я любий хлопець.
По оселедцю я далеко збадьорiшав, а пiсля солодких пирiжкiв i зовсiм звеселiв. Встав — почав походжати по хатi, жваво розмовляючи. Вона сидiла й щасливо дивилась на мене. Так несподiвано я зробив радiсть цiй жiнцi.