Вона була товста, неохайно вбрана, з грубими рисами обличчя. Тiльки очi були тужнi й здавалися гарними. Менi спало на думку, що вона зовсiм не пiдходить до мого колишнього iдеалу дружини. Я, бувши колись зелений юнак, обмiркував взагалi питання про дружину й дiйшов висновку, що то повинна бути жiнка гарненька, дурненька й не товста. Це ще бiльше звеселило мене.
Побачивши на стiнi гiтару, я спитав, чи не вона це грає. Ой, нi, то її чоловiк, машинiст, грав був. Вiн п'яниця був, бив її, але вона має жаль за ним. Мужчина хоч поб'є гiрко, та й приголубить солодко. Погано без мужчини жити, та ще тепер, та ще молодiй — їй же тiльки тридцять п'ять. А я граю? Ну, так хай я заграю! Я взяв гiтару, заграв i заспiвав. То спiвала моя душа, радiючи, що напхане черево не турбуватиме її хоч якийсь час.
Вона слухала й заплакала. Ой, як я нагадую їй її чоловiка! Вiн точнiсiнько так грав.
Довiдавшись, що я їм самий хлiб, вона трохи не зомлiла. Врештi я пiшов од неї, мавши чималий пакунок iз харчами, пачку цигарок i запросини на пирiжки в недiлю, конче в недiлю, вона чекатиме.
На вулицi я щораз посмiхався. Допiру справдi вiдбулася казка, хоч i шлункова, та ще й повторитися мала!
Сьогоднi недiля, день i для мене святковий. Минулi днi я ходив мов безнадiйно закоханий. Часом мене опановувала млявiсть; я з тонкою насолоднiстю мрiяв про маснi пирiжечки, i, коли уявляв собi їхнiй смак, кров менi палахкотiла й бухала в голову. Я викликав їхнiй образ, i коли вони, мов живi, лежали передi мною, рожевенькi й гарненькi, — менi душу захоплював нестримний потяг до них, i я навiть написав на честь пирiжечкiв прекрасний сонет.
А сьогоднi я мав їх фiзично. Розкiшна рiч — фiзичне посiдання.
Уже вечiр холодний. Вже незабаром зима, i всi знають про це, тiльки, мов змовившись, мовчать i вдають, що ще тепло. Ще юнаки в бiлому, дiвчата в прозорому й дерева вперто затримують решту листу. Смiшно! Я надiв пальто, от i все.
Я так i знав — була горiлка. Запалено велику лампу, й стiл накрито скатертиною. Вона прибралась у нову сукню й надiла корсет. Була баранина, кава й пирiжки. Ми випили по кiлька чарок, i моя голова з незвички трохи обважнiла.
По вечерi ми сiли поруч; я взяв гiтару й спiвав. Вона сидiла близько мене й, щасливо посмiхаючись, хапала мiй голос.
— Який же ви молодий, який молоденький, — захоплено казала вона, — ви менi чи не в сини годитесь!.. Дайте я поцiлую, як мати... Ви ж, мабуть, сирiтка!..
Вона поцiлувала мене в чоло, далi — в щоку, потiм просто в губи, й уже не раз. Я не пручався. Я розумiв, що за пирiжечки треба платити, й тiльки радiв, що плачу такими дешевими грiшми.
Пiшов я вiд неї на ранок. Все було розв'язано: я житиму в неї нiби небiж. О, поки вона здорова, я не матиму про що турбуватися! Менi все буде — i їжа смачна, й одежа, й питво. Так казала вона, тиснувшись до мене.
Було холодно, i я не шкодував, що взяв пальто. Я йшов бадьоро, повний сили, хоч менi ще не вiрилось, що таке щастя вiдчинило менi браму.
"Як гарно, — гадав я, — що ми, люди, такi рiзнi, що один з нас потребує зовсiм iншого, нiж другий. Те, що для одного — завалящий крам, для другого — велика цiннiсть".
Менi не хотiлося спати. Вдома я вiдчинив вiкно й довго стояв бiля нього. Надворi вогкий осiннiй ранок, i далечiнь завезлася туманом. Тихо. Дерева стоять похнюпившись, i чути, як падають їхнi сльози на землю. Вони плачуть, бо йде зима; бгається їхня душа й ховається десь глибоко вiд морозiв. Плаче природа, й туманом повстають її сльози над землею.
Як чудно! Тут смерть, а ми надягнемо кожухи, запалимо грубки й електрику та житимемо взимку, як улiтку, ще навiть радiючи з рiзноманiтностi. Ми пiдемо в театри, в гостi, а тут мерзнутиме трава пiд снiгом i спиняться рiчки. От i я, природо, стою перед новим життям, а ти в цей час берешся смертю. Ти родила мене, а я тебе покинув, невдячний син, i в твоїх сльозах є хоч одна й за мою зраду.
Воно почалося, нове життя! Яка радiсть, який спокiй! Шлунок задоволено, i моя душа шугає над свiтом, як духотворець.
Тепер я бiльше нiж коли дивуюся з неспритностi й неталановитостi жiнок, що не змогли скористати з тих прекрасних обставин, що в них вони так довго пробували. Протягом столiть жiнка була в такому становищi, як я тепер, — на утриманнi, — мала змогу не турбуватися про хлiб — i куди вона повернула свiй дух? Чи пiднесла вона свою душу на височiнь? Чи утворила вона хоч що-небудь?
Леле! Вона була тiльки самичка, маленька самичка, що не вигадала кращого, як змагатись до рiвноправностi. Я маю жаль до жiнок — вони нещаснi: те, до чого їм треба було б iти, лежить уже позад них. Чи не гадають вони знайти щастя на новому шляху? О, чоловiк давно вже йде цим шляхом, а щастя ще не знайшов!
Я почуваю себе, мов немовлятко в колисцi, я нiби ссу великi груди iснування. Мене колише життя, що я бачу, i його гармидер спiває менi пiсню. Я нiби стою на височезнiй горi, й бiля нiг моїх — хмари й земля. А поруч — сонце, якому моляться, i я можу обняти його, як брата.
Я споглядаю сам себе. Там, на базарi, де моя подруга продає пирiжки, — сварка, лайка, заздрiсть, брехня, — а я виростаю з цього, як холодна хризантема на угноєнiй землi... Так де-не-де на ланах життя повстаємо ми, самотнi, пишно-холоднi квiтки, i вдивляємось у самих себе, як у безодню свiтла i тiнi.
Уже вечiр.
I в менi сутенiє, скрiзь запалюються живi вогнi, мов свiтляки серед лiсу. То — спогади.
Я люблю цей час, коли душа моя, мов усiма забута бабуся, розкладає свої довгi пасьянси з запилених карт. I тимчасом як удень здається, що не маєш минулого, ввечерi певний, що майбутнє не iснує. Нiби стежку, що нею йшов був, уже скiнчено, й ти сiв спочивати пiд тiнявим деревом i не маєш уже куди йти. Тодi береш книгу власного життя й поволi перегортаєш її сторiнки. I щораз робиш це, нiби востаннє, i прощаєшся з кожним рядком, як назавжди.
Ось я маленький, ось край, де я народився. А он я — юнак, он дiвчата, що я їх був кохав. Я здiймаю капелюха: прощайте! Ви несли менi радощi й болi, але я дякую вам за те, що ви були.
Я перегортаю сторiнки минулого, i на душу менi ллється тепла вода. А душа моя прибирається в бiле й збирається на похiд по всесвiту, щоб бачити все й усе вмiстити.
Сум кладе менi на обличчя м'якi пучки. Хай же напахчить вiн мене, хай омиюся в ньому з насолодою, як мандрiвець в оазi серед пустелi!
Бо то сум веде душу в безкрає!
1922