Веньцзє вирішила за краще притримати язика. Вона потрапила в пастку, і всі подальші спроби виправдатися були марними.
Як пізніше стало відомо з опублікованих джерел, Бай Му-лінь спочатку не мав на меті звести наклеп на Є Веньцзє. Лист, надісланий до Центрального комітету партії, був продиктований почуттям відповідальності за те, що відбувається. У ті дні багато людей писали до центральних органів з різних питань. Більшість листів так і залишалася без відповіді, проте в деяких відправників починався стрімкий злет політичної кар'єри, якої вони навіть і не планували, а дехто ставав на межу зникнення. Політичний нерв ситуації був дуже мінливий. Як репортер Бай Мулінь вважав, що він правильно відчуває політичний момент і актуальність ситуації й не торкається делікатних питань, але він виявився занадто самовпевненим — лист вивів його на мінне поле, про існування якого він і не підозрював. Коли Бай почув новину про реакцію на лист, його заполонив страх за своє життя. Щоб захистити себе, він вирішив звести наклеп на Є Веньцзє.
Через півстоліття історики одностайно дійшли висновку, що події 1969 року стали поворотним моментом в історії людства.
Поза власною волею Бай Мулінь став ключовою історичною постаттю, але він так і не дізнався про це. Історики з розчаруванням задокументували залишок його, не переповненого подіями, життя. Так, Бай Мулінь пропрацював репортером «Вісника великого будівництва» до 1975 року, доки Виробничо-будівельний корпус регіону Внутрішня Монголія не був розформований. Потім його перевели на роботу до Наукової асоціації одного з міст на північному сході Китаю, де він пропрацював до початку вісімдесятих. Після цього емігрував до Канади, викладав у китайській школі в Оттаві до 1991 року, доки не помер від раку легень. Він жодного разу не згадав імені Є Веньцзє, і ми не знаємо, відчував він провину за скоєне чи ні.
— Є Веньцзє, ставлення до тебе в бригаді завжди було дуже добрим, — начальник бригади випустив густу хмару диму від
махорки, яку курив. Він втупився в підлогу і продовжив: — За народженням і складом родини, ти — політично не-благонадійна. Але ми не ставилися до тебе, як до чужорідного елементу. І я, і політрук неодноразово вели з тобою роз'яснювальні бесіди на тему твого відсторонення від колективу і браку мотивації для праці над собою. Ми хотіли тобі допомогти, і подивися — яку жахливу помилку ти зробила!
— Я давно казав, що вона затаїла образу на Велику культурну революцію, — розвинув тему політрук.
— Сьогодні після обіду доставити в розташування Корпусу разом із доказами провини під конвоєм з двох чоловік, — відрізав директор Чжан, не змінюючи виразу обличчя.
Трьох сусідок по камері Веньцзє одну за одною перевели в інші приміщення — і Веньцзє залишилася на самоті. У невеликому бункері в кутку закінчилося вугілля, але ніхто не прийшов заповнити його знову. Грубка згасла і давно охолола; Веньцзє доводилося кутатися в ковдру.
На заході сонця в камеру увійшли двоє офіційних осіб: старшу жінку її помічник представив як військового уповноваженого Народного суду проміжної інстанції.
— Мене звуть Чен Ліхуа, — відрекомендувалася вона самостійно. Їй було близько сорока, одягнена у військове пальто, на носі — окуляри в товстій оправі. В неї було приємне обличчя; коли на нього дивився, то розумів, що в молодості вона була дуже вродлива. Її манера розмовляти привертала до себе і вселяла довіру.
Веньцзє розуміла, що приватне інспектування камер і допит заарештованих посадовими особами такого рангу було справою незвичайною. Вона сторожко кивнула у відповідь на вітання і посунулася, звільняючи місце на вузьких нарах, щоб можна було сісти.
— Тут холодно і вогко. Що у вас з опаленням? — Чен кинула невдоволений погляд на начальника ізолятора, що маячив у дверях. Потім вона повернулася до Веньцзє: — Хмммм, ти дуже молода. Молодша, ніж я думала.
Присівши на ліжко поруч із Веньцзє, вона почала нишпорити у своєму портфелі, буркочучи, як стара, під ніс:
— Веньцзє, ти сильно заплуталася. Молоді люди всі однакові, і що більше книжок ви читаєте, то сильніше заплутуєтеся. Так. Що я можу ще сказати...
Знайшовши те, що вона шукала, Чен витягла з портфеля маленьку пачку аркушів і притиснула їх до грудей. У погляді, який вона спрямувала на Веньцзє, читалися любов і співчуття.
— Але це невелика проблема. Хто в молодості не припускався помилок? Я теж не уникла їх. Коли була в складі робочого художнього ансамблю, спеціалізувалася на виконанні радянських пісень. Одного разу на політінформації я сказала: «Китаю необхідно стати ще однією республікою у складі СРСР, що сприятиме зміцненню інтернаціонального комуністичного руху». Якою наївною я була! Але хто не був раніше наївним? Ох, коли ти робиш помилку — важливо її визнати і виправити. Тоді ти знову зможеш послужити справі революції.