Щодо чоловіків, то Є Веньцзє мало з ними спілкувалася. Їхні повсякденні турботи й інтереси перебували поза межами її розуміння. Вона зауважила, що чоловіки часто обговорювали вирощування женьшеню на продаж, позаяк уряд послабив обмеження щодо цього, але ні в кого з них не вистачало мужності стати першим. Вони всі ставилися до Є Веньцзє з глибокою повагою і були дуже ввічливі з нею. Спочатку вона не надавала цьому великого значення, але потім, побачивши, як жорстоко вони б'ють своїх дружин і як відверто фліртують із вдовами, промовляючи слова, котрі змушували її червоніти, вона зрозуміла, наскільки цінним є таке ставлення. Кожні кілька днів один із них приносив у будинок мисливця Ці зайця чи фазана, спійманих в окрузі. Вони також дарували Ян Дун дивні і химерні іграшки, зроблені власними руками.
У пам'яті Є Веньцзє ці місяці закарбувалися як частина життя, котра належить комусь іншому, хто влетів у її буття, немов пір'їнка, підхоплена вітром. Цей період життя стиснувся у спогадах у серію картин європейського класичного живопису, написаних олією, а не китайського — створюваного пензликом і тушшю. Китайський стиль живопису передбачає безліч порожніх місць на полотні, а життя в Ціцзятунь не мало прогалин. Як і класичні полотна, виконані олією, воно було насичене густими, яскравими, чистими кольорами. Усе навколо було інтенсивним й теплим: печі-лежанки кан[76] з товстими матрацами, набитими ула-травою; тютюн Ґуаньдун і Мохе, що згорав у мідних трубках; проста і ситна їжа на основі сорго і рису; 65-градусна байцзю, перегнана з того самого сорго — усе це змішувалося в тихе і спокійне життя, подібне до струмка, який протікав на краю села.
Є Веньцзє найбільше запам'яталися довгі вечори. Син мисливця від'їздив у місто продавати гриби — він був першим із села, хто наважився шукати заробітків, тому Є Веньцзє ділила кімнату з Дафен. У ті часи в сільській місцевості ще не було електрики, і дві жінки збиралися навколо гасової лампи. Є Веньцзє читала, поки Дафен займалася рукоділлям. Є Веньцзє часто нахилялася все ближче і ближче до лампи, поки її чубчик не спалахував; у такі моменти жінки піднімали очі одна на одну й усміхалися. З Дафен, зрозуміло, ніколи такого не ставалося. У неї був дуже гострий зір і вона могла виконувати будь-яку роботу навіть у тьмяному світлі остиглого вугілля. Двійко дітей, яким іще навіть не виповнилося півроку, спали поруч із ними на кані. Є Веньцзє любила дивитися, як вони сплять; їхнє синхронне сопіння було єдиним звуком, який порушував тишу кімнати.
Спочатку Є Веньцзє не подобалося спати на кані, що підігрівався, і часто застуджувалася, але потім звикла. Засинаючи, вона уявляла себе дитиною, яка лежить у чиїхось теплих обіймах. Людина, яка обіймала її, не була її батьком, матір'ю чи загиблим чоловіком. Є Веньцзє не знала, хто це. Відчуття було настільки реальним, що вона прокидалася зі сльозами на обличчі.
Одного разу вона відклала книжку, яку читала, і побачила, що Дафен опустила на коліна повстяні туфлі, котрі розшивала, і втупилася в лампу. Коли вона зрозуміла, що Є Веньцзє на неї дивиться, вона запитала:
— Сестричко, ти казала, що зірки з неба впасти не можуть. А чому?
Є Веньцзє роздивлялася Дафен при світлі гасової лампи, що як умілий митець закарбувала образ жінки на величній картині з багатою колористикою і грою світла й тіні: накинутий на плечі плащ, живіт, підперезаний червоною тканиною, сильні, витончені руки. Відблиски гасової лампи забарвлювали її фігуру в яскраві теплі кольори, тоді як інша частина кімнати розчинилася у спокійній темряві. Якщо краще придивитися, можна було помітити тьмяний червоний жар, який ішов не від гасової лампи, а від вугілля на землі. Холодне повітря зовні малювало чудернацькі крижані візерунки на шибках, стикаючись із теплим, вологим повітрям приміщення.
— Ти боїшся, що зірки впадуть вниз? — м'яко запитала Є Веньцзє.
Дафен засміялась і похитала головою.
— Чого їх боятися? Вони такі маленькі.
Є Веньцзє не стала їй відповідати, як астрофізик. Вона тільки сказала:
— Вони дуже, дуже далеко. Вони не можуть впасти.
Дафен задовольнилася цією відповіддю. Вклавши дітей, які прокинулися, вона повернулася до свого рукоділля. Але Є Веньцзє раптом втратила внутрішню гармонію. Вона відклала книжку і лягла на теплу поверхню кана, заплющивши очі. В її уяві решта Всесвіту навколо їхнього крихітного дому зникла, подібно до того, як гасова лампа не могла прогнати темряву в кімнаті. А потім вона побачила картину навколишнього світу так, ніби замінила справжній Всесвіт на той, яким його уявляла Дафен: нічне небо величезним чорним куполом накриває всю Землю; його поверхню інкрустовано незліченними зірочками, що випускають яскраве сріблясте світло, кожна розміром не більша ніж дзеркало на старому дерев'яному столі біля лі-жка. Світ, плаский, як стіл, розкинувся в усіх напрямках, але зрештою там, де його кінець, він зустрічається з небом. Плоска земна поверхня покрита гірськими хребтами на зразок Великого Хінгану, масивами лісів із вкрапленнями крихітних сіл, таких як Ціцзятунь... Цей іграшковий Всесвіт розрадив Є Веньцзє, і картина перемістилася з уяви у її сновидіння...
76
Прим. перекл. Кан （炕, kàng） — традиційна система опалення в селянських будинках північного Китаю і Кореї. Типовий кан являв собою широку цегляну чи глиняну лежанку, усередині якої по спеціально проведених каналах проходило гаряче повітря від печі. Ці канали одночасно виконували роль димоходу. Піч, яка перебувала на одному боці лежанки, слугувала ще й для приготування їжі.