Ці троє, які колись здавалася ніби вирізаними з однієї заготовки, наразі дуже відрізнялися одна від одної. Перша з них була жінкою маленького зросту з хворобливою худорбою — уніформа висіла на ній, немов на вішаку. Передчасне старіння підкреслювали її зігнута спина та волосся жовтуватого відтінку. Друга, навпаки, погладшала настільки, що на ній не сходився кітель. Її волосся було брудне, а обличчя темне, немов труднощі життя стерли всі натяки на красу і жіночність, залишивши місце тільки закостенілості й суворості. На обличчі в третьої ще зберігалися сліди колишньої молодості, але один з її рукавів тепер був порожній і теліпався на вітрі під час ходьби.
Трійця колишніх хунвейбінок, вишикувавшись у ряд, так само, як колись перед Є Чжетаєм, стояла перед Є Веньцзє, намагаючись відновити давно забуте почуття гідності. Але тієї демонічної сили своєї правоти вони вже не випромінювали. Обличчя худої жінки мало переляканий мишачий вигляд, обличчя повної виражало повне отупіння, а однорука розглядала небо над головою.
— Невже ти думала, що ми не наважимося з'явитися? — запитала гладка, надавши своєму голосу провокаційних ноток.
— Я думаю, що ми повинні були зустрітися. У нас залишилися незакриті питання в минулому, — сказала Є Веньцзє.
— Минуле залишилося в минулому. Тобі має бути це відомо, — голос худої жінки був різкий, ніби вона постійно чогось боялася.
— Я маю на увазі розкаяння в тому, що сталося.
— Ти хочеш почути наше каяття за наш учинок? — знову запитала гладка.
— А ви вважаєте, що не повинні?
— Тоді хто покається перед нами? — запитала однорука.
— Із нас чотирьох, — продовжила гладка, — троє підписалися під агітплакатом, ще навчаючись у середній школі при Університеті Цінхуа. Революційні походи, великі мітинги на Тяньаньмень, зіткнення між угрупованнями хунвейбінів, Перший червоний штаб, Другий червоний штаб, Третій червоний штаб, Комітет спільних дій, Західне відділення, Східне відділення, Нова велика пекінська комуна, Бойова група червоного прапора, Червоний Схід — ми пройшли через усі віхи в історії руху хунвейбі-нів від народження до смерті.
— Під час стоденної війни в Цінхуа[77] дві з нас були в Цзінганському гірському корпусі, а дві — у фракції Чотирнадцятого квітня, — перехопила ініціативу однорука. — Затиснувши гранату в руці, я кинулася під саморобний танк Цзінганського гірського корпусу. Рука потрапила під гусеницю — моя плоть, кістки були роздроблені і вдавлені в бруд. А мені було всього лише 15 років.
— Потім нас усіх відрядили в оту несусвітню глушину! — гладка здійняла руки до неба. — Дві поїхали в Ше-ньсі, а дві були направлені в Хенань, і всі — у найвіддаленіші і найбідніші закутки. По приїзді ми ще були сповнені запалу і вірили в ідеали, але це довго не тривало. Після важкого дня роботи на фермі ми були настільки втомлені, що навіть не мали сил випрати одяг. Лежачи вночі в хатинах із дірявими стріхами, слухаючи вовче виття, ми поступово позбулися наших мрій і повернулися до реальності. Нас вивезли і кинули в цих Богом забутих селах, і всім до нас було байдуже.
Знову заговорила однорука, втупившись у землю:
— Там, у селі, йдеш, бувало, стежиною по пустках--пагорбах і зустрінешся з іншим хунвейбіном — товаришем або ворогом. Підведеш очі, подивишся: обоє в лахмітті, обоє з ніг до голови в пилюці, бруді і коров'ячому лайні... Нам нічого було сказати одне одному.
— Тан Хунцзін, — продовжила гладуха, втупивши погляд в Є Веньцзє, — так звали ту дівчину, яка завдала смертельного удару твоєму батькові, — потонула в Хуанхе. Тоді сталася повінь, і кількох овець виробничої бригади віднесло високою водою. Секретар парторганізації звернувся до студентів: «Революційна молоде! Настав час випробувати вашу відданість!». Хунцзін і ще троє студентів стрибнули в річку рятувати овець. Це було ранньою весною, і на річці ще місцями зберігся лід. Усі четверо загинули: потонули або від переохолодження, хто знає. Коли я побачила їхні тіла... Я... Я не хочу про це говорити... — вона розридалася.
Худа зі сльозами в очах зітхнула:
— Потім, із часом, ми повернулися в місто. Ну і що з того? Відрахованим зі школи й інституту, засланим у село, не доводиться сподіватися на добре життя. У нас нічого немає. Нас не беруть навіть на найважчу роботу. У нас немає ані грошей, ані майбутнього.
У Є Веньцзє не вистачало слів.
— Нещодавно вийшов фільм, «Клен» називається, — знову заговорила однорука. — Не знаю, дивилася ти чи ні. У заключній сцені стоїть дорослий із дитиною на могилі хунвейбіна, який загинув під час міжфракційних зіткнень, і дитина його запитує: «Вони герої, що загинули мученицькою смертю?». «Ні», — відповідає дорослий. «Тоді вони лиходії?» — продовжує дитина. «Ні», — знову відповідає дорослий. «Тоді хто ж вони?» — не вгамовується дитина. «Просто історія», — відповідає дорослий.
77
Прим. перекл. Стоденна війна в Цінхуа — активні бойові дії, які велися між різними угрупованнями хунвейбінів з 23 квітня по 27 липня 1968 року на території Університету Цінхуа. Сторони використовували в бойових діях стрілецьку зброю, активне мінування території, навіть легку артилерію. Усього в результаті стоденної війни було вбито 18 осіб, понад 1000 осіб отримали поранення.