三 База «Червоний берег» I
Через якийсь час у свідомість Є Веньцзє здалеку почав проникати важкий, рівномірний гул. Він лунав з усіх боків, і крізь забуття здавалося, що якась гігантська бурова установка вгризається в крижаний кокон, у якому перебувала Є Веньцзє. Навколо було темно, але гул усе наростав і ставав дедалі реальнішим, і Веньцзє нарешті зрозуміла, що ані на райську музику, ані на пекельний скрегіт він не схожий.
Вона усвідомила, що її очі все ще заплющені. Із зусиллям їй вдалося підняти повіки. Перше, що вона змогла побачити, — заґратовані світильники, глибоко вмонтовані в навислу стелю. Обрешітка захищала їх від пошкоджень, але заважала світити на повну силу — світло з металевої стелі падало тьмяне.
Вона почула, як чоловічий голос тихо покликав її на ім'я.
— У тебе сильна гарячка.
— Де я? — голос Веньцзє був настільки слабкий, що не було впевненості, звук іде від неї чи звідкись іще.
— У гелікоптері.
Слабкість здолала Веньцзє, і вона поринула в сон. Прокинувшись на короткий час, дівчина зрозуміла, що гул нікуди не зник. Хоч оніміння в тілі зникло, але голова й кінцівки боліли нестерпно, дихання, що насилу зривалося з губ, було подібне до гарячого подиху жерла вулкана напередодні виверження. Біль у горлі був настільки нестерпний, що будь-яка спроба ковтнути викликала відчуття розпеченого вугілля у стравоході.
Веньцзє повернула голову і побачила двох чоловіків у шинелях того самого військового крою, що й на уповнова-женій Чен. Але на відміну від неї, обидва були у формених кашкетах Народно-визвольної армії Китаю з червоною зіркою на околиші. Під розстебнутими шинелями в обох виднілися червоні петлиці на комірах гімнастерок. Один із супровідників був в окулярах.
Веньцзє виявила, що й вона сама вкрита такою самою шинеллю, а білизна була сухою і теплою.
Веньцзє зібрала всі сили, щоб сісти, і, на подив, їй це вдалося. Подивившись у бортовий ілюмінатор на протилежному борту кабіни, вона побачила залиті сліпучим сонячним світлом шматки хмар, які повільно пропливали повз. Веньцзє поспішила озирнутися і кинула погляд назад: там частина кабіни, що звужувалася, була заповнена металевими зеленими ящиками армійського зразка, а в дальньому ілюмінаторі відкидали тінь обертові лопаті гвинта. Вона справді на борту гелікоптера.
— Тобі краще прилягти, — сказав той, що був в окулярах. Він допоміг їй знову влаштуватися і накрив шинеллю.
— Є Веньцзє, ти написала цю статтю? — інший супровідник розкрив англомовний журнал перед її очима. Назва статті була: «Можливе існування фазової межі зони поширення сонячної радіації і характеристики відбиття». Він продемонстрував Веньцзє обкладинку журналу — це було видання The Astrophysical Journal від 1966 року.
— Та звичайно вона! До чого ці формальності? — військовий в окулярах відвів руку із журналом і відрекомендував себе і супутника: — Це комісар з політичних питань бази «Червоний берег» Лей Чжичен. А я — Ян Вейнін, головний інженер бази. Ми прилетимо приблизно за годину, відпочивай наразі.
Ти Ян Вейнін? Веньцзє не промовила жодного слова, але була вражена до глибини душі. Вона зауважила, що вираз його обличчя залишився безпристрасним; мабуть, Ян Вейнін не хотів посвячувати навколишніх у те, що вони були і раніше знайомі. Ян Вейнін навчався в аспірантурі в її батька, і, коли Ян Вейнін уже отримав вчений ступінь, Веньцзє була тільки на першому курсі.
Вона в усіх деталях пам'ятала той перший раз, коли він прийшов до них додому. Він тільки почав навчання в аспірантурі і збирався обговорити напрямок своєї наукової роботи з професором Є. Ян заявив, що хоче сконцентруватися на експериментальних і прикладних задачах і максимально дистанціюватися від фундаментальних теоретичних питань.
Веньцзє пам'ятала, що батько відповів на таку пропозицію: «Я не проти твоєї ідеї щодо вибору теми для наукової роботи. Але ми, зрештою, кафедра теоретичної фізики. Чому ти так намагаєшся уникнути теоретичних проблем для дослідження?».