— Ма Ґан, підійди сюди, — Бай Мулінь підкликав молодого чоловіка, який стояв неподалік, такого само могутнього, як і щойно зрубана модрина. Він підійшов, і Бай Мулінь запитав: — Ти знаєш скільки років цьому дереву?
— Можеш сам порахувати, — Ма Ґан показав пальцем на деревні кільця на пні.
— Я порахував. Понад триста тридцять. Ти пам'ятаєш скільки часу тобі знадобилося, щоб його спиляти?
— Не більше ніж десять хвилин, і скажу вам, що я найшвидший лісоруб у бригаді. Коли я приєднуюся до будь-якого загону, за мною незмінно переходить червоний вимпел передовиків виробництва. — Ма Ґан здавався дуже схвильованим — як усі люди, на яких звертав увагу Бай. Потрапити до статті або звіту з виробництва «Вісника» вважалося дуже почесним.
— Понад триста років, багато поколінь! Коли це дерево було ще тільки невеликим паростком, на троні була династія Мін. І впродовж стількох місяців уповні — скільки штормів і злив воно пережило, скількох подій було свідком? І ти зрубав його за лічені хвилини. Невже ти нічого не відчував при цьому?
— А що ви хотіли, щоб я відчував? — Ма Ґан був дещо спантеличений. — Це ж тільки дерево, і їх точно не бракує навколо. Їх тут море, навіть старіших, ніж це.
— Не відволікатиму тебе більше, повертайся до роботи. — Бай Мулін розгублено похитав головою і зітхнув, сідаючи на пеньок.
Ма Ґан у відповідь також похитав головою, явно засмучений тим фактом, що журналіст не схотів взяти інтерв'ю. — Інтелігенція завжди створює проблеми на порожньому місці, — пробурмотів він, дивлячись на Вень-цзє, зараховуючи і її до цієї категорії.
Стовбур, звільнений від гілок, почали буксирувати далі, й каміння із пнями на шляху множили порізи на корі, іще більше оголюючи його гігантське тіло. На тому місці, де раніше стояло дерево, після того як його відтягнули, утворилася глибока борозна посеред опалого і перепрілого листя, що накопичилося за довгі роки. Вода швидко заповнювала западину. Опале листя надавало воді багряного забарвлення, схожого на кров.
— Веньцзє, присядь, відпочинь, — Бай показав на іншу половину пня, на якому сидів сам. Веньцзє справді почувалася дуже втомленою: вона відклала інструменти і сіла на пень, прихилившись спиною до спини журналіста.
Трохи помовчавши, Бай раптом вимовив:
— Я знаю, що ти відчуваєш. Тут тільки ми вдвох думаємо однаково.
Веньцзє промовчала. Бай і не очікував, що дівчина відповість. Вона мала славу людини, яка настільки рідко спілкується з людьми, що новоприбулі часто вважали її німою.
Бай продовжив:
— Коли я був у цих місцях торік на топографічній рекогносцировці, ми дійшли саме до цього лісу. Пам'ятаю, як зараз, ми вийшли до річки до опівдня, і наш черговий по табору повідомив, що на обід буде риба. Я заглянув у невеликий берестяний курінь і побачив тільки казанок із водою на вогні й жодної рибини. Коли вода закипіла, з куреня вийшов кухар із качалкою і пішов до найближчого струмка, який протікав неподалік. Він недовго роззирався, кілька разів ударив качалкою по воді і — неймовірно! — витягнув кілька великих рибин... Родюча земля! А тепер подивись на той струмок — мертва брудна канава, не більше. Я насправді не знаю, діяльність Корпусу більше будівнича чи руйнівна за своєю природою?
— Звідки в тебе такі думки? — тихо запитала Веньцзє. Вона не виявляла ані підтримки, ані осуду, але Бай був дуже вдячний уже за те, що вона просто заговорила.
— Я нещодавно прочитав книжку, яка мене дуже вразила. Ти ж читаєш англійською? — побачивши, що Веньцзє кивнула, Бай витягнув видання в синій обкладинці з сумки і, мимоволі озирнувшись, вручив його дівчині. — Ця книжка опублікована в 1962 році й має великий резонанс і вплив на Заході.
Веньцзє повернулася, щоб узяти книжку. Рейчел Карсон «Мовчазна весна», прочитала вона на обкладинці. — Де ти це взяв? — тихо запитала вона.
— Видання викликало інтерес нагорі, його хочуть поширити для внутрішнього вжитку серед перевірених товаришів. Мене призначили відповідальним за переклад глав, де описано питання лісокористування.
Веньцзє відкрила книжку і поглинула в читання. У короткій вступній частині, наповненій глибокими переживаннями і написаній простою доступною мовою, автор переказувала історію життя села, яке помирає від зараження пестицидами.
— Я хочу написати відкритого листа до Центрального комітету партії, пояснити всю безвідповідальність господарської політики Корпусу, що проводиться тут, — сказав Бай.