— Ма Ґан, підійди сюди, — Бай Мулінь підкликав молодого чоловіка, який стояв неподалік, такого само могутнього, як і щойно зрубана модрина. Він підійшов, і Бай Мулінь запитав: — Ти знаєш скільки років цьому дереву?
— Можеш сам порахувати, — Ма Ґан показав пальцем на деревні кільця на пні.
— Я порахував. Понад триста тридцять. Ти пам'ятаєш скільки часу тобі знадобилося, щоб його спиляти?
— Не більше ніж десять хвилин, і скажу вам, що я найшвидший лісоруб у бригаді. Коли я приєднуюся до будь-якого загону, за мною незмінно переходить червоний вимпел передовиків виробництва. — Ма Ґан здавався дуже схвильованим — як усі люди, на яких звертав увагу Бай. Потрапити до статті або звіту з виробництва «Вісника» вважалося дуже почесним.
— Понад триста років, багато поколінь! Коли це дерево було ще тільки невеликим паростком, на троні була династія Мін. І впродовж стількох місяців уповні — скільки штормів і злив воно пережило, скількох подій було свідком? І ти зрубав його за лічені хвилини. Невже ти нічого не відчував при цьому?
— А що ви хотіли, щоб я відчував? — Ма Ґан був дещо спантеличений. — Це ж тільки дерево, і їх точно не бракує навколо. Їх тут море, навіть старіших, ніж це.
— Не відволікатиму тебе більше, повертайся до роботи. — Бай Мулін розгублено похитав головою і зітхнув, сідаючи на пеньок.
Ма Ґан у відповідь також похитав головою, явно засмучений тим фактом, що журналіст не схотів взяти інтерв'ю. — Інтелігенція завжди створює проблеми на порожньому місці, — пробурмотів він, дивлячись на Вень-цзє, зараховуючи і її до цієї категорії.
Стовбур, звільнений від гілок, почали буксирувати далі, й каміння із пнями на шляху множили порізи на корі, іще більше оголюючи його гігантське тіло. На тому місці, де раніше стояло дерево, після того як його відтягнули, утворилася глибока борозна посеред опалого і перепрілого листя, що накопичилося за довгі роки. Вода швидко заповнювала западину. Опале листя надавало воді багряного забарвлення, схожого на кров.
— Веньцзє, присядь, відпочинь, — Бай показав на іншу половину пня, на якому сидів сам. Веньцзє справді почувалася дуже втомленою: вона відклала інструменти і сіла на пень, прихилившись спиною до спини журналіста.
Трохи помовчавши, Бай раптом вимовив:
— Я знаю, що ти відчуваєш. Тут тільки ми вдвох думаємо однаково.
Веньцзє промовчала. Бай і не очікував, що дівчина відповість. Вона мала славу людини, яка настільки рідко спілкується з людьми, що новоприбулі часто вважали її німою.
Бай продовжив:
— Коли я був у цих місцях торік на топографічній рекогносцировці, ми дійшли саме до цього лісу. Пам'ятаю, як зараз, ми вийшли до річки до опівдня, і наш черговий по табору повідомив, що на обід буде риба. Я заглянув у невеликий берестяний курінь і побачив тільки казанок із водою на вогні й жодної рибини. Коли вода закипіла, з куреня вийшов кухар із качалкою і пішов до найближчого струмка, який протікав неподалік. Він недовго роззирався, кілька разів ударив качалкою по воді і — неймовірно! — витягнув кілька великих рибин... Родюча земля! А тепер подивись на той струмок — мертва брудна канава, не більше. Я насправді не знаю, діяльність Корпусу більше будівнича чи руйнівна за своєю природою?
— Звідки в тебе такі думки? — тихо запитала Веньцзє. Вона не виявляла ані підтримки, ані осуду, але Бай був дуже вдячний уже за те, що вона просто заговорила.
— Я нещодавно прочитав книжку, яка мене дуже вразила. Ти ж читаєш англійською? — побачивши, що Веньцзє кивнула, Бай витягнув видання в синій обкладинці з сумки і, мимоволі озирнувшись, вручив його дівчині. — Ця книжка опублікована в 1962 році й має великий резонанс і вплив на Заході.
Веньцзє повернулася, щоб узяти книжку. Рейчел Карсон «Мовчазна весна», прочитала вона на обкладинці. — Де ти це взяв? — тихо запитала вона.
— Видання викликало інтерес нагорі, його хочуть поширити для внутрішнього вжитку серед перевірених товаришів. Мене призначили відповідальним за переклад глав, де описано питання лісокористування.
Веньцзє відкрила книжку і поглинула в читання. У короткій вступній частині, наповненій глибокими переживаннями і написаній простою доступною мовою, автор переказувала історію життя села, яке помирає від зараження пестицидами.
— Я хочу написати відкритого листа до Центрального комітету партії, пояснити всю безвідповідальність господарської політики Корпусу, що проводиться тут, — сказав Бай.
Веньцзє відірвалася від книжки і деякий час намагалася вникнути у сенс сказаного. Так нічого і не промовивши, вона мовчки повернулася до читання.
— Залиш у себе, якщо хочеш почитати. Але ти розумієш, що іншим краще не бачити її в тебе, — сказав Бай. Озирнувшись, він встав і пішов.
Через тридцять вісім років, в останні відведені хвилини, Є Веньцзє згадувала вплив «Мовчазної весни» на все своє життя.
Життя розділилося на до і після: до — концентроване втілення всього зла людства випалило гігантську незагой-ну рану на її юному серці; після — прочитавши книжку, вона вперше змогла раціонально і з холодною головою оцінити його вчинки і дії.
Тема книжки була досить простою: негативний вплив надмірного використання пестицидів на навколишнє середовище. Але виклад матеріалу і погляд автора на проблему справили на Є Веньцзє незабутнє враження.
На думку Веньцзє, використання пестицидів було розумним і обґрунтованим або щонайменше нейтральним. Однак крізь призму моделювання людської поведінки, проведеного Рейчел Карсон, ставало зрозуміло: збитки від надмірного використання пестицидів, яких зазнає природа, порівняні із втратами від Культурної революції для всього людства. Якщо це так, то скільки ще діянь людей, які здаються нормальними або навіть правильними, насправді є злом?
Розмірковуючи далі, дівчина дійшла висновку, який змусив її здригнутися: можливо, що відносини між людством і злом, схожі на відносини між океаном і айсбергами, які борознять його води? Однак і океан, і айсберги суть одне й те саме – вони складаються з однієї і тієї самої хімічної речовини. І айсберг відрізняється від океану тільки агрегатним станом і формою. А по суті є частиною того самого безмежного океану, що становить насправді лише дещицю всієї величезної людської раси.
Самостійне моральне пробудження настільки ж неможливе, як і очікування того, що людство зможе висмикнути себе із Землі за волосся, подібно барону Мюнхгаузену. Для морального пробудження потрібне втручання ззовні. Ззовні людства.
Ця ідея і задала вектор життя Веньцзє.
За чотири дні Є Веньцзє прийшла до готелю бригади, де жив Бай Мулінь, щоб повернути книжку. Відчинивши двері номера, Веньцзє побачила, що Бай лежить на ліжку. Він мав дуже змучений вигляд й увесь був покритий шаром тирси і бруду. Побачивши Веньцзє, він насилу піднявся.
— Ти сьогодні працював? — запитала вона.
— Я в бригаді вже тривалий час. Не можу постійно тинятися без діла. «Поєднавши зусилля у праці, ми досягнемо більшого». Це ж революційний девіз, чи не так? Сьогодні ми працювали на Радарному піку, там справжні хащі. Я постійно провалювався по коліна в торішнє листя і, боюся, надихався міазмами.
— На Радарному піку? — Є була здивована .
— Так. Бригада отримала термінове завдання: розчистити периметр забороненої зони навколо Піка від насаджень.
Радарний пік вважався таємничим місцем — розташований між крутих безіменних вершин, він отримав своє прізвисько через гігантську параболічну антену на верхівці однієї з них. Однак тверезо дивлячись на речі, не важко здогадатися, що антена не має нічого спільного з радаром: хоч напрямок антени і змінюється щодня, обертається вона не безперервно. І коли вітер гуляє на вершині, антена видає низький, утробний гул, добре чутний звідусіль.
Працівники бригади знають лише те, що там розташована військова база. Але якщо поговорити з місцевими, то вони розкажуть, що три роки тому на будівництво бази були мобілізовані люди з усієї округи: будували дорогу і тягнули високовольтну лінію на вершину. Дорогою на вершину завозили тонни будівельних матеріалів, але після закінчення будівництва її зрівняли із землею і ретельно замаскували. Зараз нагору веде лише ледь помітна стежка через ліс, і на верхівці часто сідають вертольоти.