Як засвідчило життя, її розрахунок виявився правильним, і ставка зіграла. Ще до закінчення Культурної революції її чоловіка частково поновили на колишній посаді. А після Третього пленарного засідання 11-го Центрального комітету Комуністичної партії Китаю, яке виявилося поворотним пунктом в історії держави після смерті Мао Цзедуна, його підвищили до заступника міністра. Також зросла вага Шао Лінь у суспільстві — з одного боку, завдяки чоловікові, з іншого — відновленій моді на вчених. Незабаром вона стала членом Китайської академії наук, і знову ж таки вчинила дуже мудро: не повернулася в Цінхуа, а обійняла посаду віце-президента в іншому престижному університеті.
Є Веньцзє побачила, що матір добре збереглася, на її обличчі не було й тіні страждань, перенесених у минулому. Це була жінка, яка добре знала, як правильно стежити за своєю зовнішністю. Вона тепло зустріла Є Веньцзє і Ян Дун; сердешно розпитала про те, як минули її роки після
розставання; зазначила, що Ян Дун така мила і кмітлива, і ніби ненароком дала вказівки кухареві приготувати улюб лені страви Є Веньцзє. Усе було зроблено з тактом, шармом і дотриманням усіх пристойностей. Але Є Веньц-зє ясно відчувала стіну відчуження. Вони обережно уникали делікатних тем і не говорили про батька Є Веньцзє.
Після обіду Шао Лінь і її чоловік провели Є Веньцзє і Ян Дун униз, на вулицю, щоб попрощатися. Потім Шао Лінь повернулася додому, а заступник міністра затримався, щоб переговорити з Є Веньцзє. В один момент добра, дружня усмішка зникла з його обличчя, немов він нетерпляче стягнув маску.
— Ми й надалі будемо раді вашим візитам із дитиною, але за однієї умови: не намагайся зводити давні рахунки і згадувати минуле. Твоя мати не несе відповідальності за смерть твого батька. Вона сама була жертвою. А твій батько чіплявся за свої переконання, і це не могло привести ні до чого доброго, отож і закінчив, як закінчив. Він забув про свою відповідальність за сім'ю і змусив тебе з матір'ю страждати.
— Ви не маєте права говорити про мого батька, — сказала Є Веньцзє дзвінким від гніву голосом. — Це залишиться між моєю матір'ю і мною. Це вас узагалі не стосується.
— Твоя правда, — холодно кивнув чоловік Шао Лінь. — Я тільки передаю слова твоєї матері.
Є Веньцзє подивилася на будівлю багатоквартирного будинку, відведеного для проживання управлінців вищого ешелону. Шао Лінь відсунула край фіранки і побачила, як, не промовивши жодного слова, Є Веньцзє нагнулася, взяла на руки Ян Дун і пішла. Вона ніколи більше не поверталася сюди.
Є Веньцзє постійно намагалася знайти інформацію про чотирьох жінок, які вбили її батька, і зрештою їй вдалося знайти трьох із них. Усі три були відряджені в сільську місцевість у розпал Культурної революції, а потім повернулися в місто і всі залишалися безробітними. Після того як Є Веньцзє ді-зналася їхні адреси, вона написала короткого листа кожній із них із проханням про зустріч на території того спортивного комплексу, де загинув її батько. Просто поговорити.
Є Веньцзє не відчувала жадоби помсти. Того ранку на «Червоному березі» вона помстилася всьому людству загалом, зокрема і цим хунвейбінкам. Але вона хотіла побачити в очах цих убивць хоча б натяк на каяття, на повернення людяності.
Того вечора після занять Є Веньцзє чекала їх на майданчику спортивного комплексу. Вона не плекала великих сподівань, що вони приймуть її запрошення. Але вони прийшли в призначений час, усі троє.
Є Веньцзє впізнала їх здалеку, тому що вони були одягнені в рідкісну нині зеленувату уніформу військового крою. Коли підійшли ближче, вона зрозуміла, що уніформа швидше за все була саме тією, яку одягали ці жінки на Збори критики і боротьби, присвячені справі її батька. Вбрання було настільки запране, що практично втратило свій первинний колір, перетворившись на майже біле і суцільно було вкрите різними латками. Крім уніформи, ці три жінки віком близько тридцяти років, нічим не нагадували тих трьох ідейних хунвейбінок, які так хизувалися доблестю в день смерті її батька. Але вони втратили не тільки молодість, а й ще дещо.
Ці троє, які колись здавалася ніби вирізаними з однієї заготовки, наразі дуже відрізнялися одна від одної. Перша з них була жінкою маленького зросту з хворобливою худорбою — уніформа висіла на ній, немов на вішаку. Передчасне старіння підкреслювали її зігнута спина та волосся жовтуватого відтінку. Друга, навпаки, погладшала настільки, що на ній не сходився кітель. Її волосся було брудне, а обличчя темне, немов труднощі життя стерли всі натяки на красу і жіночність, залишивши місце тільки закостенілості й суворості. На обличчі в третьої ще зберігалися сліди колишньої молодості, але один з її рукавів тепер був порожній і теліпався на вітрі під час ходьби.
Трійця колишніх хунвейбінок, вишикувавшись у ряд, так само, як колись перед Є Чжетаєм, стояла перед Є Веньцзє, намагаючись відновити давно забуте почуття гідності. Але тієї демонічної сили своєї правоти вони вже не випромінювали. Обличчя худої жінки мало переляканий мишачий вигляд, обличчя повної виражало повне отупіння, а однорука розглядала небо над головою.
— Невже ти думала, що ми не наважимося з'явитися? — запитала гладка, надавши своєму голосу провокаційних ноток.
— Я думаю, що ми повинні були зустрітися. У нас залишилися незакриті питання в минулому, — сказала Є Веньцзє.
— Минуле залишилося в минулому. Тобі має бути це відомо, — голос худої жінки був різкий, ніби вона постійно чогось боялася.
— Я маю на увазі розкаяння в тому, що сталося.
— Ти хочеш почути наше каяття за наш учинок? — знову запитала гладка.
— А ви вважаєте, що не повинні?
— Тоді хто покається перед нами? — запитала однорука.
— Із нас чотирьох, — продовжила гладка, — троє підписалися під агітплакатом, ще навчаючись у середній школі при Університеті Цінхуа. Революційні походи, великі мітинги на Тяньаньмень, зіткнення між угрупованнями хунвейбінів, Перший червоний штаб, Другий червоний штаб, Третій червоний штаб, Комітет спільних дій, Західне відділення, Східне відділення, Нова велика пекінська комуна, Бойова група червоного прапора, Червоний Схід — ми пройшли через усі віхи в історії руху хунвейбі-нів від народження до смерті.
— Під час стоденної війни в Цінхуа[77] дві з нас були в Цзінганському гірському корпусі, а дві — у фракції Чотирнадцятого квітня, — перехопила ініціативу однорука. — Затиснувши гранату в руці, я кинулася під саморобний танк Цзінганського гірського корпусу. Рука потрапила під гусеницю — моя плоть, кістки були роздроблені і вдавлені в бруд. А мені було всього лише 15 років.
— Потім нас усіх відрядили в оту несусвітню глушину! — гладка здійняла руки до неба. — Дві поїхали в Ше-ньсі, а дві були направлені в Хенань, і всі — у найвіддаленіші і найбідніші закутки. По приїзді ми ще були сповнені запалу і вірили в ідеали, але це довго не тривало. Після важкого дня роботи на фермі ми були настільки втомлені, що навіть не мали сил випрати одяг. Лежачи вночі в хатинах із дірявими стріхами, слухаючи вовче виття, ми поступово позбулися наших мрій і повернулися до реальності. Нас вивезли і кинули в цих Богом забутих селах, і всім до нас було байдуже.
Знову заговорила однорука, втупившись у землю:
— Там, у селі, йдеш, бувало, стежиною по пустках--пагорбах і зустрінешся з іншим хунвейбіном — товаришем або ворогом. Підведеш очі, подивишся: обоє в лахмітті, обоє з ніг до голови в пилюці, бруді і коров'ячому лайні... Нам нічого було сказати одне одному.
— Тан Хунцзін, — продовжила гладуха, втупивши погляд в Є Веньцзє, — так звали ту дівчину, яка завдала смертельного удару твоєму батькові, — потонула в Хуанхе. Тоді сталася повінь, і кількох овець виробничої бригади віднесло високою водою. Секретар парторганізації звернувся до студентів: «Революційна молоде! Настав час випробувати вашу відданість!». Хунцзін і ще троє студентів стрибнули в річку рятувати овець. Це було ранньою весною, і на річці ще місцями зберігся лід. Усі четверо загинули: потонули або від переохолодження, хто знає. Коли я побачила їхні тіла... Я... Я не хочу про це говорити... — вона розридалася.
77
Прим. перекл. Стоденна війна в Цінхуа — активні бойові дії, які велися між різними угрупованнями хунвейбінів з 23 квітня по 27 липня 1968 року на території Університету Цінхуа. Сторони використовували в бойових діях стрілецьку зброю, активне мінування території, навіть легку артилерію. Усього в результаті стоденної війни було вбито 18 осіб, понад 1000 осіб отримали поранення.