Західна наука, сама заплутавши уявлення про етнічне, тепер “скаржаться” на невизначеність терміну “етнічний” та похідних від нього понять. Інститут Держави і Права ім. В. М. Корецького НАН України докладно висвітлює мімікрію цього терміну в “Малій енциклопедії етнодержавознавства”. Так, відомий італійський соціолог і економіст В. Парето ще на початку XX ст. висловився з цього приводу: “Термін “етнічний” є одним з найбільш туманних термінів, відомих соціології. Ми користуємось ним тільки для того, щоб охарактеризувати стан якогось явища, не вникаючи в його сутність. Ті, хто намагаються виправити таке становище, починають з вивчення етимології цього слова” [291. 47].
Американська дефініція етносу подана також У. Петерсоном в його статті “Концепція етнічності”, вміщеній у “Гарвардській енциклопедії американських етнічних груп”. Він зазначає, що термін “етнічний” походить від грецького слова “етнос”, котре означає “нація” або “раса” і завжди використовувався для визначення “сторонніх” осіб або груп [291. 47].
У новітній науковій і довідковій літературі є чимало спроб вихолощення сутності цього терміну. Згідно “Вебстерівського світового словника”, етнічне – це: “а) те, що стосується спільних фізичних та духовних рис, які мають члени групи, що є наслідком їх спільної спадковості та культурної традиції; б) те, що має або походить від расових, лінгвістичних чи культурних зв’язків зі специфічною групою (ірландською, італійською, німецькою або іншими етнічними групами)” [589. 499].
“Словник американської спадщини англійської мови” дає таке визначення: “етнічне – це 1) те, що стосується соціальної групи в середині культурної та соціальної системи, яка домагається або має спеціальний статус на підставі складних, часто варіативних рис включно з релігійними, мовними, спадковими або фізичними особливостями; 2) в більш широкому розумінні особливість релігійної, расової, національної або культурної групи” [291. 47].
Деякі специфічно заангажовані автори піддають критиці класичні і язичницькі визначення етносу, оскільки вони суперечать їхнім власним глобалістським концепціям. Наприклад, на догоду спонсорам “Програми з глобальної безпеки” В. А. Шнірельман засуджує сучасних язичницьких авторів, “більшість яких за старою радянською традицією ототожнюють етнічну групу з нацією. Тим самим, язичництво для них тотожне націоналізму або, точніше, етнонаціоналізму” [323. 10].
Як бачимо з наведених прикладів, ідеологічні маніпуляції з терміном “етнос” дійсно призвели до посилення плутанини щодо використання похідних від нього термінів “етнічне”, “етнічність”, “етнічна група”, “етнічна ідентичність”, “етнічна культура”, “етнічна релігія”, і навіть недоладно новоствореного “етнонаціоналізму”.
У вітчизняному етнодержавознавстві поняття етнос має два основних значення: 1) донаціональна етнічна спільнота; 2) будь-яка етнічна спільнота, включаючи й націю [291. 124].
Вважаю за потрібне ствердити, що в цій праці, як і в інших своїх книгах, я свідомо відмовляюсь від американських тенденцій в обґрунтуванні понять етносу, нації та національної релігії, і розглядатиму етнос і націю згідно української інтелектуальної традиції – як синоніми, що різняться масштабом (рід і вид), тобто є категоріями різного таксономічного рівня. Така систематика дає змогу визначити, виокремити і теоретично обґрунтувати видові класифікаційні одиниці (таксони) рід, плем’я, народ, нація як субпідрядні до ширшого поняття етнос, яке в цій системі є загальним родовим для всіх названих вище видових спільнот.
Етнос – природне явище. Він формується тисячоліттями і має глибоке коріння кровної й мовної спорідненості та спільності історичної пам’яті, а також зв’язку з конкретною землею – рідним краєм.
В українській націології також чітко окреслено і поняття нації. Нація – це історична етносоціальна спільність людей зі сформованою самосвідомістю своєї ідентичності, об’єднана однією унормованою етнічною культурою і національним ідеалом [291. 567–568]. Нація може утворитися за кілька століть за наявності власного державного устрою.
Саме етносоціальність як визначальна риса нації відрізняє класичний європейський підхід від новітнього американського розуміння проблеми національного, нав’язуваного всім науковим і державним інституціям. Оскільки Україна щодо складу населення досі залишається достатньо гомогенною державою (близько 70% українців), що на мою думку, є позитивним явищем, вона матиме інший якісний рівень порівняно з етноконгломеративними державними утвореннями типу США. Цей факт і зумовлює своєрідну специфіку в підходах не тільки до самої термінології, але й наповнення її етнічно традиційною, а не новітньою семантикою.