Про єдиний ритм етнічного колективу маємо нині ряд досліджень етнологів і психологів, зокрема таке цінне спостереження: “Етнос – це пасіонарне поле одного ритму, бо в іншого етносу свій ритм. Саме ці ритми люди вловлюють відчуттям “свого” і “чужого”. Ритм не є природжений, він – властивість не особи, а етнічного колективу. Немовля має успадкований від предків генотип і фенотип, але етнічного ритму в нього нема. Поступово дитя входить до життя, і його біологічне поле починає коливатися в унісон з полями оточуючих” [291. 70].
Природжене відчуття “свого” і “чужого” є найсильнішим етнозберігаючим чинником для кожного етніка. Ця риса передається немовляті шляхом своєрідної “сигнальної спадковості”, тобто органічне засвоєння звичаю власного роду, а пізніше – етносу. Саме етнічною традицією регулюються і побутово-релігійні відносини всередині родинного та етнічного колективу. Наявність етнічної традиції в певному соціумі є тим “щось”, притаманним саме цій певній національній спільноті. Це “щось” з окремих елементів культури створює саме цю, а не іншу націю з її особливим світосприйняттям, менталітетом, характером, способом життя. Етнічна традиція відіграє роль специфічного, особливого, неповторного, одвічного, притаманного саме певній, а не якійсь іншій нації.
Феноменальна особливість традиції полягає в тому, що вона консервує і відтворює власну духовність у різних формах людського буття і діяльності, продукує не стільки предметно-матеріальні зразки культури, скільки духовно-культурні здобутки особи-етніка. “Етнічна свідомість зберігає пам’ять про древні види занять, огорнутих сакральним ореолом, оспіваних поетичним міфо-фольклорним словом” [477. 23].
Переважна більшість народів до прийняття ними світових релігій мала свої власні етнічні системи вірувань, які прийнято називати терміном “язичництво”. Оскільки дехто не погоджується з правомірністю вживання цього слова, його слід визначити перед тим, як застосовувати. У Біблії (Старий заповіт) воно вживається на позначення усіх неєвреїв, що поклоняються іншим Богам, крім Ягве. Те, що юдеї, а разом з ними і християни, надали цьому слову негативного значення, в даному випадку нас не повинно бентежити, оскільки по суті воно правильне – так дійсно називають тих, хто поклоняється своїм власним Богам, а не юдейському Ягве, і не Христосу.
Вірогідно, в час свого функціонування у природному середовищі всі природні релігії носили й етнічні назви. Маємо деякі аналоги в інших релігіях. Так, грецьке язичництво з давніх часів прийнято називати “еллінством, еллінізмом”, що походить від старої назви греків “елліни”.
Отже, в основі назви релігії – етнонім (назва народу). Можна також з великою вірогідністю стверджувати, що язичництво в Україні також мало назву, похідну від назви народу і країни “Русь”. На Гуцульщині донині побутує приказка: “Поки колядники ходять, поки писанки пишуть, доти наша віра руська буде в світі” [121. І. 270]. Те, що йдеться саме про язичницьку віру, не викликає сумніву (хоча самі інформатори цього можуть не усвідомлювати). Колядки і писанки є реаліями давньої язичницької релігії предків українців, з якими впродовж кількох століть боролася християнська церква, називала їх “поганськими”, але все ж, не змігши знищити цю звичаєвість, змушена була взяти її до свого арсеналу.
Визначення язичництва за етимологічним принципом: “віра племені людей, пов’язаних спільним походженням, мовою і звичаєм”. Саме язичництво (як минуле, так і сучасне) повинно вважатися етнонаціональною релігією для кожного з народів, не залежно від того, яку релігію цей народ або його окремі представники сповідують нині.
Таким чином, враховуючи цю аргументацію, слід віддати перевагу науковому терміну “язичництво” перед іншими типу “поганство” чи “примітивні вірування”, а також паралельно з ним доцільно вживати “етнічна релігія”.
Термін “етнічні релігії” одним з перших використав С. Токарєв, позначаючи ним релігії, які виникли й сформувалися у межах певних держав та етнічних спільнот і не вийшли за ці межі [449. 21]. Серед українських релігієзнавців я активізувала вживання цього терміну в своїй книзі “Українське язичництво”, виданій у 1994 р. [275. 4].
Оскільки українське язичництво, будучи натуралістичною (природною) релігією, виробило цілий ряд раціональних звичаєвих норм співіснування людини з природою, воно має велике значення й для сучасної екологічної науки, бо формує не відчужене ставлення до навколишнього, а одухотворене розумінням нерозривної єдності людини з божественним природним началом, їхній взаємозв’язок і гармонію. Саме ці ідеї останнім часом спонукають людей шукати духовні ідеали у вірі своїх предків. Сучасними адептами язичництва етнорелігія сприймається як чинник біологічного і соціально-культурного безсмертя етносу.
Можемо узагальнити, що етнічна релігія – це природна автохтонна (рідна) релігія конкретного етносу, що існує на будь-якому етапі його розвитку (рід, плем’я, народ, нація). Етнічні релігії як природну даність має кожен етнос. Термін рідна віра щодо власних язичницьких систем нині застосовують усі слов’янські народи. В даному контексті слово рідна тотожне поняттю власна, автохтонна на відміну від чужих, прийшлих, іноземних релігій, незважаючи на час їх поширення та існування в середовищі конкретного етносу чи їх адаптацію до автохтонних традицій. По великому рахунку, слово рідна за своєю семантикою виявляється тотожним поняттю етнічна, тобто властива тому чи іншому етносу (роду) від народження.
Рідна (етнічна) релігія може існувати в різних формах: 1) як законсервована в наукових працях, епосі чи інших фольклорних текстах (фактично мертва, вже не функціонуюча) релігія; 2) як жива і творча релігія з власним віровченням, обрядами і священнослужителями та її сповідниками; 3) як синкретична з чужою (панівною, глобальною) релігією, де виступає переважно у формі обрядових дій, яким надано іншої, відмінної від витокової, духовно-ідеологічної семантики.
Якщо етнос – це кровноспоріднена спільнота людей, що має спільну географічну територію (рідну землю), спільну мову (рідну мову), то етнічна релігія – це спільні родові легенди про походження свого народу, спільна світоглядна, міфологічна та історична пам’ять, звичаї та обряди (рідна віра).
Отже, етнічна релігія – це автохтонна система світогляду, культів та обрядовості певного етносу, яка існувала або й нині існує, незалежно від того, яку світову релігію прийняв даний народ як офіційну.
Як не існує жодного етносу без власної мови, так не існує жодного етносу без власної релігії. Народів, які користуються власною релігією, в кінці космо-історичного циклу (Калі-юги) стає все менше. Однак, здатність періодичного повернення до природних етнорелігійних систем носить феноменальний характер.
Грецьке слово etnikos, що має значення “родовий, народний, язичницький”, вказує не тільки на кровну спорідненість, але й на релігійну. Особливістю етнічних релігій є те, що вони виникають природним шляхом у межах певної етнічної території і не поширюються за межі свого етносу. Саме географічний фактор на ранніх етапах формування родової етнічної спільноти є визначальним, бо він зумовлює специфічні, притаманні певній місцевості погляди на світ, на стосунки людей, життя, господарство і побут, які з часом узвичаюються і набувають міфологічних, а згодом і релігійних форм. Вони є самодостатніми для кожного етапу історичного розвитку народів, задовольняють їхні власні духовно-культурні потреби і є засобом самозбереження самобутніх етнічних спільнот.
Вивчення еволюції релігій у їх постійному розвитку вірувань, звичаїв, культів, філософських ідей завжди має спиратися на етнотериторіальний принцип – без цього не можливо зрозуміти причин появи тих чи інших релігійних явищ. Так суперетнічна спільнота індоєвропейських народів (біла раса, або так звані арії) мала свої витокові спільні уявлення про духовний світ, які ґрунтувалися на глибоко вкорінених ментальних особливостях світосприйняття, які дуже відрізнялися від релігійних уявлень і традицій східних народів (жовтої раси).
У процесі життя етносу його природна релігія зазнає еволюційних змін, вдосконалюється, шліфується, і, якщо її розвитку не перешкоджають якісь зовнішні чинники (поневолення, війни, інші асимілятивні процеси), то етнічна релігія може бути самодостатньою духовною системою на будь-якому етапі життя свого етносу.
Досі етнічні релігії існують в Японії (сінто), Китаї (у реформованій формі конфуціанства), Індії (різні форми індуїзму та ведизму), Ізраїлі (юдаїзм) та в інших країнах, хоча деякі з них уже до певної міри реформовані. Нині в багатьох країнах Європи, Азії, Америки почалися процеси відродження етнічних природних релігій, які будуть розглянуті в ІІІ розділі.