Выбрать главу

Оскільки в самих світових релігіях закладена своєрідна “вибухівка”, яка постійно сіє ворожнечу між народами, то логічно було б спрямувати пошуки шляхів до релігійної гармонії між різними народами в русло їхніх природних релігійно-світоглядних систем. Саме визнання того факту, що світ поліетнічний, а отже і полірелігійний, спонукає сучасне людство виробляти вміння поважати права інших народів на їхнє власне світовідчуття і не нав’язувати свої глобальні релігії всьому світові.
Слово релігія не вживалось ні в стародавньому світі, ні в середньовіччі, бо всі народи користувались безпосередніми назвами релігій, які, як правило, були похідними від їхніх етнічних назв, про що вже йшлося вище: індуси – індуїзм, елліни – еллінізм, юдеї – юдаїзм і т. д. На ранніх етапах історії народів їхні релігійні та етнічні межі, а часто і назви, збігаються.
Таке ототожнення віросповідної спільноти з етносом має позитивні якості:
а) єдність інтересів етносу і його етнічної віри, держави і церкви;
б) релігія виконує свою націо- і культуротворчу функцію;
в) відбувається природна регуляція морально-звичаєвих відносин;
г) забезпечення цілісності та національної самобутності;
д) вироблення відпорності глобальним процесам, які, як правило, є ворожими до місцевих (локальних) традицій.
Отже, всі ці позитивні якості в цілому забезпечують життя і самозбереження етносу.
Нині існує понад 200 визначень поняття релігія, і їх кількість дедалі зростає. І хоча цей термін не досить вдалий саме через його іншомовність і багатозначність, та наука користується ним за традицією, не вдаючись до лінгвістичних уточнень. Часто слово релігія замінюють слов’янським віра. Однак, ці поняття нетотожні. Термін релігія почали вживати в епоху Відродження для характеристики загального поняття віри в Бога незалежно від конфесії (в Західній Європі – близько ХVI ст., а в Україні – близько ХVІІІ ст.).

Слово релігія, згідно з сучасними словниками, походить з латинського religio – честь, побожність, благоговіння, пошана; або від religiosus – совісний, благочестивий (за Цицероном, від religere – совість). Священик Григорій Дяченко в 1900 р. дав дещо точніше пояснення: “Релігія – від лат. religo – єднаю, – власне моральний зв’язок людини з Богом, Богошанування” [161. 547].
Однак, ці значення, такі популярні в численних словниках, виявляються неточними для з’ясування глибинної сутності цього поняття. Тому, щоб виявити його особливі грані та зрозуміти його глибинне давнє значення, є потреба звернутися до етимології безпосередньо в латинській мові. Слово релігія складається з префікса ре- (лат. re-), який уживається в словах на позначення повторюваної, зворотної чи відновлюваної дії, як наприклад, у слові реанімація (повторне повернення душі в тіло, тобто дослівно – “оживлення”). Корінь ліго- (лат. ligo) позначає спілку, об’єднання, товариство, зв’язок. Тобто слово релігія дослівно означає: “періодичне відновлення втраченого зв’язку” з Богом – космічним праотцем людини. В цьому розумінні поняття релігія є значно ширшим, ніж його переклад нашим словом “віра”.
Російський філософ А. Ф. Лосєв дав пояснення антиномії “віри” і “знання”: “Віра, як того вимагає діалектика, не може здійснюватися без знання…, а знання не може здійснитися без віри…”. Синтезом віри і знання він вважав “відання, що рівноправно вміщує в себе і віру, і знання” [280. 584–585]. Саме так розуміють це поняття і сучасні язичники-рідновіри. Оскільки слово “віра” застосовувалось ось уже понад тисячоліття в значенні “релігія”, то воно за інерцією продовжує вживатися і нині, однак йому надають іншого значення. Ось як пояснює це наш сучасник волхв Велеслав: “Наявність віри в існування чогось свідчить, перш за все, про відсутність безпосереднього знання цього предмету. Віра в існування Бога є, насамперед, свідченням відсутності у “віруючого” безпосереднього досвіду Бого-переживання. Воістину, знаючий не вірить, віруючий не знає” [501. 93–97].
Віра розглядається як одна з початкових сходинок до богопізнання, вона здатна обумовити будь-який людський досвід, формуючи його згідно власних уподобань. Навіть вільний, необумовлений розум, не знаючи віри, не може обійтися без довіри. “Справжнє богопізнання для язичника в кінцевому результаті виявляється тотожним самопізнанню”, тобто пізнанню своєї істинної – божественної природи. Бог присутній в людині споконвічно, як і людина – в ньому [501. 93–97].