За уявленнями наших пращурів-слов’ян, будучи частинкою Бога, людина приходить у земний світ Яви (тимчасове життя), ніби відриваючись на певний час від свого вічного небесного Отця, що існує в Праві (Сварзі – найвищому небі). Не зайвим буде тут згадати українське уявлення про людину, як осколок Сонця, що впав на землю. Проживши праведне життя, цей осколок повертається назад до Сонця, але, якщо людина заплямувала себе поганим життям, її душа (сонячний осколок) згоряє навіки: “Життя людини, її народження і смерть – то відхід від Сонця і поворіт до Сонця. Всеньке життя людське – то змагання повернутися до свого початкового джерела, з’єднатися знов з Сонцем: народитися – відірватися від Сонця, вмерти – повернутися до Сонця” [540. 4. 7].
Щоб відновити втрачені в ході життя сили, людина мусить встановити духовний зв’язок зі своїм духовним джерелом, яким є Бог. З допомогою певного обряду (ритуалу), магічних слів (молитви) людина ніби повертається до свого праджерела і в ньому черпає нові духовні сили.
Релігія за своєю сутністю є досвідом священного і пов’язана з ідеями існування Всесвіту, пошуками істини та осмисленням і упорядкуванням людського життя. Укладачі “Релігієзнавчого словника” стверджують, що основою будь-якої релігії є уявлення про “надприродне” [378. 297]. Таке твердження, на мою думку, є неточним, оскільки не у всіх релігіях поняття Бога зводиться до “надприродного”. Причиною такого, з точки зору сучасних релігієзнавців “універсального” терміну, став поділ на різні типи релігій, як приміром, її “нетеїстичні” форми. Погодившись з існуванням таких форм релігій (що, на мій погляд, досі лишається в основному кабінетним винаходом), фахівці мусили виробити назву для того “щось”, що є предметом релігії. Дефініція “надприродного” досі залишається даниною нав’язаним термінологічним стереотипам глобального чи християнсько-теологічного характеру. Називаючи все своїми іменами, я буду говорити про релігію як “уявлення про Бога-Богів”, залишаючи тему так званих “нетеїстичних” релігійних форм для окремого дослідження.
Чи правомірно ставити питання про “щось”, що існує поза природою. Наша дефініція, однак, не тотожна ортодоксальному матеріалізму, оскільки вона не заперечує існування ідеального як протилежності (бінарної опозиції) матеріальному. Говорити про Бога можемо в значенні “ідеального”, а не того, що ніби-то існує поза природою речей. Оскільки нема нічого надприродного, Бог є початок і сенс кожної релігії. Поняття Бога будемо з’ясовувати через призму етнічних традицій, де він переважно постає як космічний закон (Права, Рита, Логос), тобто не стільки сама природа, як закони, форми і способи її існування.
Тоді Бог – є організуюча властивість, притаманна всім формам природи. Невидимий, він, водночас проявляється в кожному “творінні”, і кожне “творіння” існує в Богові. Говорити ж про “надприродне” нема ніякого сенсу, бо природа – об’єктивна матеріальна дійсність у всій багатоманітності та єдності її форм. А ідеальні форми її існування містяться в самій природі як притаманні їй властивості, закони життя Всесвіту. Тобто невидимі самі по собі, вони є видимими в самих творіннях. Якби вони були надприродними, то природа не мала б цих властивостей.
Тоді в язичницькій концепції божественне водночас постає і духовним і матеріальним, бо воно стає включеним у широку сферу буття народу і особистості, а саме – духовне життя, сферу духу. Божественне, присутнє в нас самих, розкривається нам зсередини нашого сприйняття, як щось внутрішнє, притаманне нам витоково з самого початку. Таким чином, воно включається в реальність, існуючу в нас самих.
Ідеалістична філософія початку ХХ ст., на противагу марксистському матеріалізму, визнавала власне язичницьке розуміння “божественності людини”, те що споконвіку було притаманне слов’янському уявленню про божественне походження “Дажбожих онуків” чи сковородинському “Бог у тілі, і тіло в Бозі, але не Бог тілом, і не тіло Богом” [522].
Так, С. Л. Франк писав: “Людину можна прямо визначити, як тварну істоту, яка має свідомий внутрішній зв’язок з Богом; але це знання є разом з тим ніби присутністю Бога в ній самій: людина усвідомлює Бога в собі самій; людина дивиться на себе ніби-то очима Бога і підпорядковує чи прагне підпорядкувати свою волю волі Бога, яка діє в ній. Це підпорядкування, це усвідомлення вищої ідеальної необхідності – на відміну від усякої емпіричної необхідності і від усякого довільного, чисто людського хотіння – і знаходить своє вираження в категорії необхідного, яке визначає людське життя…” [483. 151].