У 1993 р. я з кількома однодумцями у Києві створила Громаду Українських Язичників “Православ’я”, яка офіційно зареєстрована (перша реєстрація 1995 у міністерстві юстиції; повторна 1997 р. – у міському Управлінні релігій і культів). Уже в 1994 р. наша Громада “Православ’я” вперше згадується в газеті “Шулявка”, де описане язичницьке свято Рідва, здійснене в Бібліотеці № 13 [362]. А в 1995 р. замітку про святкування Вербиці нашою громадою вмістила всеукраїнська газета “Час/Tame” [79]. Назву “Православ’я” я пояснила в своїх ранніх публікаціях у кількох журналах і газетах [263; 264]. Насамперед група сподвижників зайнялася науковим пошуком автентичних джерел Рідної Віри, почали здійснювати язичницькі Богослужби переважно на природі, а в 1995 р. на Купайла видали перший (тоді ще самвидавівський) випуск релігієзнавчого часопису “Сварог”. З того часу опубліковано десятки книг і сотні статей про Рідну Віру. Ідея відродження Віри Предків припала до душі багатьом пробудженим українцям. Нині рідновіри-язичники мають свої осередки в кількох містах України, і входять до Релігійного центру Об’єднання Рідновірів України. Через упереджене ставлення місцевих властей до українського язичництва, справа реєстрації наших громад досі посувалася повільно. Осередки Рідної Віри вже існують у Києві і Київській області (с. Клавдієве), Харкові, Львові, Чернігові та Чернігівській області (м. Корюківка), Миколаєві, Запоріжжі, Кам’янці-Подільському, Полтаві, Чернівцях, Жовтих Водах, Лубнах, Тернополі та інших містах і селах України.
Громади Українських Язичників мають свої Статути. Основою свого віровчення вважають теологічні праці В. Шаяна, а також сучасні видання “Волховник”, молитовник “Правослов”, збірку священних текстів Велесову Книгу та ін. Ґрунтуючись на давніх фольклорних джерелах та народних правилах моралі українського народу, Громада Українських Язичників “Православ’я” уклала Символ Віри, Застороги нащадкам та Заповіді сучасною українською мовою, які затверджені Першим собором рідновірів України в 1998 р.
У Статутах наших громад вказано, що ми вважаємо себе спадкоємцями і правонаступниками етнічної віри, яка була офіційно заборонена князем Володимиром у 988 р. Членами язичницьких громад є переважно творча інтелігенція, науковці, письменники, викладачі, художники, композитори, які вважають своїм завданням відродження та реконструкцію давніх національно-релігійних обрядів та звичаїв і впровадження їх у життя й побут українського народу. Так за кілька років своєї діяльності громада зібрала значний науковий матеріал і видала кілька богознавчих та богослужбових книг Рідної Віри: “Волховник”, “Правослов: молитви до Рідних Богів”, свого релігієзнавчого часопису “Сварог” [258; 255; 404].
Язичницькі громади гуртуються восновному навколо Київської громади “Православ’я” та Релігійного центру Об’єднання релігійних громад Рідновірів України (який ми називаємо коротко – ОРУ), духовним провідником якого я стала волею долі, прийнявши посвяту під рідновірським ім’ям Волхвиня Зореслава. Як представник ОРУ я була учасником Світового Конгресу Етнічних Релігій. Об`єднання Рідновірів України існувало вже у 1995 р., про що повідомляв наш часопис “Сварог” [404.2].
Українські язичники вважають Володимира Шаяна основоположником руху Відродження Рідної Віри, продовжуючи його справу. Якщо В. Шаян заклав філософсько-теологічні основи віровчення, то ОРУ нині продовжує їх та працює ще й у практичній площині: створення громад, вивчення і впровадження традицій в обрядову практику рідновірів, укладання молитовників, требників (збірників обрядів), навчальної літератури для віруючих рідновірів, виробленням канонів, моральних засад тощо. Ця робота спирається на наукове дослідження автентичних джерел, на збереження справжніх зразків обрядовості й звичаєвості, відновлення світоглядних основ і моральних цінностей.
При ОРУ було створене Національно-культурне товариство “Світовид”, яке займається популяризацією знань про духовну культуру наших пращурів, вивченням обрядових пісень і танців, а також молодіжне Братство “Сварга” (яке нині перебуває на стадії офіційної реєстрації). У 1997–1998 рр. у Жовтневому районі м.Києва, за проектом Відділу культури цього району, ми створили Центр Відродження української культури з одноіменною назвою “Світовид”, де в 1997 р. була розгорнута виставка-музей Велесової Книги. У цьому Музеї були представлені рідкісні видання Велесової Книги, копії дощечок, архівні матеріали та живописні ілюстрації до неї. Сюди приходили вчителі з учнями, щоб отримати консультації чи провести уроки з українознавства. Однак, цей Центр, як і Музей було ліквідовано адміністрацією Жовтневого р-ну м. Києва, про що повідомляла газета “Столиця” [221].