Ще в ХІХ ст. побутувала гіпотеза про походження всіх аріїв з Азії. Однак, друга версія, що, на думку академіка М. К. Любавського “нині все більше отримує послідовників, витоковою батьківщиною так званих арійців була саме Середня Європа, так що слов’яни є в ній автохтонами” [286. 26].
Оскільки деякі автори і досі заперечують арійське походження слов’ян, наведу висновок відомого арієзнавця доктора історичних наук Н. Р. Гусєвої: “За даними антропології, тобто науки про фізичні, расові риси та ознаки народів, скіфи, безумовно визнані прямими нащадками аріїв (їхньою іраномовною гілкою), стоять дуже близько саме до слов’ян, а не до германців, а це вже ставить під питання ступінь “чистого” арійства німців”. Н. Р. Гусєва також вказує на спільність лексики слов’янських і арійських народів: “частина давньоарійської лексики увійшла до словникового запасу слов’янських мов, рівно ж як і в скіфську мову і можливо, що деякі слова саме через скіфів потрапили до слов’ян” [141. 31].
До семітської групи належать: євреї (ханаанська, палестинська гілка), копти (нащадки давніх єгиптян), бербери (арабські етнічні групи), чадці (центральноафриканські негри), кушити (сомалі, агави, бедауйє), араби (сірійські, іракські, мальтійські), ефіопи (африканські негри) та ін. [471. ІІІ. 191]. Як бачимо, семіти не мають виразно окреслених расових контурів, включаючи як чорні, так і біло-метизовані (расово змішані) типи. Оскільки термін “семіти” позначає велику групу етносів, тому застосування його з префіксом “анти” я вважаю неправомірним, оскільки ні араби, ні кушити, ні копти нікому своїх релігійних поглядів не нав’язували і ніхто ніколи не мав нічого проти цих етнічних спільнот.
У контексті своєї праці я вживатиму термін семітський саме щодо палестинської гілки західносемітської (єврейської) етнічної релігії, яка зі свого колись багатого політеїстичного пантеону в середині І тис. до н.ч. виокремила Ягве як головного і “єдиного” Бога. Через юдаїзм, християнство та іслам, як відгалуження від аврамічного стовбура, євреї започаткували непримиренну і відверту боротьбу з многобожниками, нав’язавши свою монотеїстичну світоглядну парадигму багатьом народам світу.
Апріорі стан сучасного людства мав би виглядати так, що природні (витоково чисті) раси сповідують етнічні релігії своїх народів і творять свою власну культуру; неприродні раси (штучно змішані) віддають перевагу штучним релігіям, творячи таким чином антикультуру. За термінологією Яна Стахнюка, “вспакультура” – дослівно близьке до російського “культура вспять” або “антикультура”. Чи так воно насправді? І як відбулося перепрограмування білих етносів на невластиве їм світобачення та нав’язані штучні ментально-звичаєві архетипи? До штучних релігій я відношу ті, що мають авторів-засновників: буддизм, юдаїзм, християнство, іслам та інші похідні від них течії.
Відчуття своїх расових цінностей закладено в людині генетично. Практично не існує людини, яка не зрозуміла б, не відчула б душею своїх власних расово-відповідних матриць. Якщо хтось не розуміє ролі природної релігії, – значить він генетично належить до представників штучних цінностей, а в його жилах переважає кров штучної раси. Цю очевидну аксіому чомусь постійно ігнорують, або намагаються заперечити. Представники штучного “антисвіту” всіма можливими засобами намагаються поглинути природно здорові спільноти, нав’язуючи їм свої штучні цінності. Боротьба між цими двома протилежними світоглядами триває два з половиною тисячоліття. Щоб зрозуміти, як відбулося світоглядне перепрограмування людства, розглянемо в загальних рисах ті найголовніші зміни в релігії, що сталися протягом цього часу.
І. Іманентність і трансцендентність як бінарні опозиції. Загалом за два останні тисячоліття увесь релігієтворчий процес виглядає як постійна боротьба протилежних уявлень про Бога.
1. Уявлення про Бога, розлитого в природі, називають іманентністю (від лат. immanens – властивий, внутрішньо притаманний предметам і явищам; той, що випливає з їхньої природи). За арійським світоглядом, Боги – це природа і її закони; вони є у всьому живому: в рослинах, тваринах, людині; Бог – батько, а людина – його дитя. Таке уявлення про Бога ще називають пантеїзмом (дослівно – “всебожжя, всеобожнення”). Якщо Бог в людині, і людина в Богові, то кожен може пізнати його в собі, виявити свої найкращі божественні риси. Не даремно в усіх арійських народів існувало релігійне переконання про їхнє божественне народження. Українці-русичі вважають себе онуками Дажбожими, синами Сварога, дітьми Перуна та ін. [255]. Усі язичницькі арійські релігії мають культ обожнюваних Предків та своїх етнокультурних героїв. В аріїв нема різкої грані між людиною-героєм і Богом. Можемо припустити, що слов’янський культ Дажбога також походить від людини-героя: “Цар Сонце, Син Сварогів, себто Дажбог, був же мужем сильним” [248. 174]. Відносини язичника з Богами подібні до відносин людини з шанованими Предками.