На думку екологів, корінний етнос виявляється здатним оберігати свою, врівноважену в процесі його розвитку екосистему тільки в тому випадку, коли він має достатньо високий рівень етнічної енергії, що виявляється в його культурі, освіті, рівні національної свідомості та моралі. За давніх часів це знаходило свій вияв у дотриманні норм етнічної звичаєвості й релігії. Етнічна і расова гігієна була запорукою чистоти етносу. А цілісність і гомогенність етносу були регламентуючими чинниками збереження екосфери.
На жаль, сучасні екологи досі ігнорують ідею відродження Рідної Віри як одного з найефективніших засобів збереження рідної землі. В цілому, визнаючи екологічну ідею складовою української національної ідеї [291. 465], теоретики цієї галузі мають дуже обмежену обізнаність як з християнським (по суті, споживацьким) ставленням до навколишнього світу, так і з язичницькими нормами взаємодії людини з обожнюваною природою. Слід звертати увагу на те, що язичництво є витоковою релігією усіх народів Європи, і зокрема, вірою наших слов’янських пращурів.
Філософською основою етноекологічного ідеалу може стати ідея всебічної гармонізації мікро- і макрокосму, вироблена ще нашими мудрими предками. З точки зору національної екології порятунок природи можливий лише за умови нерозривної єдності людини і природи, її духовної системи та морально-етичних правил поведінки.
Знищення етнічної релігії призвело до порушення еколого-етнічної цілісності і нашої держави України, підірвало життєву основу українського етносу. Християнство принесло споживацьке ставлення до реалій, які здавна були священними для нашого народу. Зв’язок людини з Батьківщиною (Рідною Землею і її природою) має містичний, ірраціональний характер. Таким чином, ідеали збереження Природи співвідносяться з ідеалами етнорелігійного відродження – священного ставлення до Землі і Всесвіту. Саме язичницьке обожнення рідної землі, починаючи з особистісного рівня і до загальносуспільного (державного), може стати гарантом етнічної безпеки, під яким слід розуміти якісно відмінне ставлення до природних багатств, включаючи й раціональне природокористування, і природовідтворюючі технології.
Деформація європейського язичницького духу шляхом включення його в християнську парадигму була однією з найбільш згубних подій в усій подальшій історії. Сучасний французький мислитель Ален де Бенуа вважає це явище “катастрофою в повному смислі цього слова” [32. 11]. Така ж катастрофа сталася і в слов’янському світі, зокрема, в Київській Русі.
Відвертий осуд світових релігій, у тому числі й християнства, висловлювався різними мислителями ще з кінця ХІХ ст. Ідея відродження етнічних релігійних систем також була відома в Європі близько двохсот років тому. Початок і перша половина ХХ ст. також ознаменувалася етнорелігійним спалахом, який був пригашений Другою світовою війною, католицькою та комуністичною деспотією. Післявоєнна доля репрезентованих ідей до болю проста – вони залишалися закритими для загалу суспільства і певний час перебували в стані, подібному до якогось духовного “анабіозу”.
Слідом за розвалом Радянської імперії та відкриттям інформаційного простору, наслідком чого на початку 90-х років ХХ століття стало проголошення незалежності України, ідеї відродження етнічної релігії стали потроху поширюватися серед українців. Виявилося, що подібні рухи існують в різних країнах Європи, і саме з цього часу ідеї етнорелігійного ренесансу наповнюються новим змістом.
Отже, моя праця присвячена розгляду такого духовно-культурного явища як відродження етнічних релігій – найбільш радикальних новаторських спроб узгодити життя етнічних спільнот з їхніми природженими (автохтонними) духовними системами. Етнорелігійний ренесанс – один з небагатьох духовно-культурних рухів нашого сьогодення, який може стати альтернативою глобалістичному релігійному засиллю іноземних місій і церков, нівелюючих національну різноманітність людства. Вивчення етнорелігійних рухів дає змогу встановити спільні тенденції відродження природних релігій та визначити місце України в контексті європейського етнорелігійного ренесансу.
Концепція релігійного етніцизму, що нині відома лише вузькому колу фахівців-релігієзнавців, викликана прагненням протистояти глобальному біблійному супернаціоналізму (що дослівно означає “наднаціоналізм”, або фактичний “безнаціоналізм”). За останнє десятиліття в Україні сформувався новий напрямок досліджень, спрямований на вивчення етнології релігії. Етнорелігійний ренесанс викликав до життя і нові форми й методи його вивчення.