Досі маловивченим залишається і феномен живучості етнічної релігії. Тому дослідникам слід вибрати такий інструментарій і тактику дослідження (метод), таку світоглядну позицію і систему вартостей (аксіологію), таку стратегію пізнання (методологію), які дадуть можливість проникнути у внутрішню сутність досліджуваного явища якомога глибше. На мою думку, це має бути стратегія, яка повинна співвідноситись зі світоглядом автора як носія тих самих цінностей, що і народ, етнорелігія якого досліджується. Ніхто не може проникнути в глибини народного світогляду, менталітету, звичаєвості етносу краще, ніж самі носії даної автохтонної культури.
Однак, часто в працях сучасних етнологів натрапляємо на так звані емпатичні методи дослідження етнічних культур. Емпатія – від гр. empatos – здатність співпереживати, проникнувшись чиїмись емоціями чи розумінням ситуації. На думку західного етнолога К. Роджерса, методологію якого використовує російський етнолог Світлана Лурьє: “емпатичне розуміння полягає в проникненні у чужий світ, умінні релевантно увійти в феноменологічне поле іншої людини, всередину його особистого світу значень”. Сама С.Лурьє доповнює цю думку: “Дослідник мусить навчитись бачити очима досліджуваного етносу” [285. 429]. Може така метода й могла б бути застосованою, але далеко не кожен чужинський дослідник професійно володітиме згаданими якостями і добросовісно виконуватиме свій обов’язок з науковою, а не політичною метою.
Як слушно помітив російський мислитель Анатолій Іванов, “Не буває “духу”, який переноситься іншими засобами, крім того, що передається через кров. Дух народу одної крові, сприйнятий народом іншої крові, це вже інший дух” [185.37–38]. Чи ммаємо ми право говорити про цілеспрямовану гуманітарну стратегію вивчення етносів заради чистої науки? Тим більше, в наш час, коли програма глобальних “етнологів”, і навіть цілих етнологічних інститутів відверто спрямована на винищення автохтонних етносів та “розчистку” їхніх споконвічних територій. Американці вже навіть не приховують своїх планів, розроблених Сайрусом Венсом та схвалених держдепартаментом США, що по-суті можуть бути кваліфіковані як неоголошена “війна за ресурси в ХХІ ст.” [409; 42].
Наприклад, у Москві створено спеціальний науковий (?) Інститут етнології та антропології, що вивчає якусь уявну етнорелігійну “загрозу”. Цілком природно, що серед співробітників цього інституту більше “інтернаціоналістів”, ніж етнічних росіян. Вони здійснюють “исследования по прикладной и неотложной этнологии” в усіх колишніх совєтських республіках, тобто вивчають “неоязычество и истоки национализма”. Відродження Рідної віри непокоїть їх як ідеологія, що здатна “мобілізувати маси на політичні дії”. Наприклад, співробітник В. Шнірельман вважає, що язичництво є нонсенсом, “парадоксальним явищем” у сучасному релігійному процесі. Однак, він збирає відомості про язичників, щоб знати, “якого роду дії можуть мати місце, і проти кого вони можуть бути спрямовані?” [323. 7; 401; 18. 64]. Отож “наукова” методологія подібних закладів цілком прозора, як і їх господарі, що фінансують подібні дослідження.
У нас має бути власна національно-екзистенціальна методологія, яка дозволяє розглядати етнорелігійний феномен з точки зору національного імперативу, як феноменальне прагнення етніків до порятунку свого етносу засобами власної етнічної релігії, захисту її від глобальних універсалістських доктрин, спрямованих на асиміляцію і депопуляцію всіх народів Землі. Такий науковий підхід до дослідження етнічної релігії не завжди поділяють офіційні наукові інститути та державні організації, що частіше намагаються дистанціюватися від цієї теми. Тому я, глибоко поважаючи внесок моїх попередників у релігієзнавчу науку і з вдячністю використовуючи їхні здобутки, все ж не буду в цій книзі використовувати словосполучення “ми вважаємо”, прийняте за норму в наукових працях, бо я тут висловлюю свою власну думку щодо етнорелігійного ренесансу і явищ, які його супроводжують, досі не артикульовану жодними офіційними інституціями.
Релігієзнавство, на мою думку, є синкретичною міждисциплінарною галуззю науки, а не виключно філософською, адже, окрім самого власне “філософствування”, воно включає історичні екскурси, факти про існування релігійних громад з їхньою звичаєвістю, особистостями своїх лідерів, їхню богословську і видавничу діяльність, їх ідеологію і взаємодію та ін. Оскільки всі ці форми подачі інформації мають свої “жанрові” особливості, то я користуватимусь усім цим різноманіттям, об’єднаним за принципом фактичної кумуляції – нагромадження відомостей (емпіричного матеріалу) про етнорелігійні рухи, і тільки за наявності самодостатнього або надлишкового фактажу (власне “концентрації енергії спрямованого вибуху”), матиму право для висновків, типізації та узагальнень.