У наш складний час стає дедалі очевиднішим, що релігієзнавство, і зокрема, його галузь етнологія релігій, стоїть на порозі зміни наукових парадигм. Цей стан можна образно означити таким твердженням: коли ми вважаємо щось “неправдою”, це означає лише те, що наш тип світогляду несумісний з даною істиною. Де та межа, що відокремлює суб’єктивне відображення дійсності від об’єктивного? Адже, як вважав А. Ф. Лосєв, особистість – це “діалектичний синтез суб’єкта і об’єкта в одному нероздільному цілому” [280. 588].
Сучасний науковий плюралізм спричинив і продовжує розвивати етнічно окреслені вияви внутрішнього світу особи і колективу. За таких обставин кожна наукова праця несе в собі як елементи суб’єктивізму, так і наукового об’єктивізму. Отже, всяка істина виявляється дієздатною лише в інфраструктурі певного світогляду.
Традиційний (читаймо “радянський”) принцип науковості має на меті використання дослідником наукових знань і виключення будь-яких суб’єктивних, інтуїтивних проявів (інтуїція включається лише тоді, коли є суттєвий брак інформації). Тому досить тривалий час, подекуди й нині, у науці превалювали методології так званої “неупередженості, незаангажованості” темою. Таким чином, дослідник мусив утримуватися від власного коментування тих чи інших явищ, а їх оцінка здійснювалась лише в рамках загальноприйнятих парадигм. Наприклад, дослідники ХІХ ст., навіть не будучи заангажовані християнством, все ж були вимушені стверджувати його “загальнолюдську цінність”, а вчені ХХ ст., навіть будучи віруючими людьми, переважно аналізували релігійні явища під атеїстичним кутом зору. І ті й інші були нещирими.
Сучасна наукова зацікавленість внутрішніми причинами тих чи інших суб’єктивно-релігійних явищ дає змогу подивитися на релігійний світ індивіда (в даному випадку етніка) через призму адепта етнічної релігії, яким я, як авторка даного дослідження, є ось уже 15 років. Такий підхід може здаватися дещо несподіваним, однак саме він і становить певний інтерес як “погляд на відомі проблеми з іншого боку”, або, точніше, з самої середини, що розкриває нові, часом несподівані ракурси дослідження. Так, “офіційні науковці” докоряють, що моя праця “не наука, а публіцистика” (до речі, публіцисти вважають, що вона надто наукова, щоб вважатися літературним чи публіцистичним твором). Отже, про жанри можна сперечатися, але не будемо, бо головне інше – сьогодні виробляється якісно нова форма подачі інформації та її осмислення.
Прецедент такої методології запропонував чи не вперше відомий російський філософ А. Лосєв. Так, у праці “Діалектика міфу” він писав: “Не знаючи, що таке міф сам по собі, не можемо говорити про його життя в тому чи іншому іноприродному середовищі. Треба спочатку стати на точку зору самої міфології, стати самому міфічним суб’єктом. Треба уявити, що світ, в якому ми живемо й існують всі речі, є світ міфічний, що взагалі на світі й існують тільки міфи. Така позиція відкриє сутність міфу як міфу” [280. 395].
Якщо, приміром, з точки зору християнина, язичництво є чимось “відсталим”, “диким”, “надуманим”, то з точки зору самих язичників, воно – не вигадка чи гра фантазії, спрямована в минуле, воно – найбільш яскрава сторінка не тільки нашого минулого, але й майбутнього, воно – саме життя, його справжня й істинна дійсність. Такий підхід до вивчення сучасного етнорелігійного ренесансу розкриває можливості для з’ясування сутності язичництва як духовно-культурного феномена. Отже, ця моя книга відображає язичницький погляд на язичництво.
Я не обмежую своє дослідження певними хронологічними рамками, розглядаючи процеси виникнення, становлення і розвитку тих чи інших етнорелігій у діахронії, водночас приділяючи належну увагу синхронності різних релігійних явищ. Наприклад, при вивченні історичної трагедії язичництва слід враховувати всі історичні процеси: звідки взялася ідея поширення християнства за межі його природного регіону, коли, ким і як здійснювалося насильницьке охрищення Русі, який опір чинили христоносцям послідовники Рідної віри, якими були наслідки втрати духовної сили руського народу і т. ін. Так, віроломне знищення власної етнічної релігії, здійснене за вказівкою князя-віровідступника, чужа християнська релігія, що бере свої витоки в юдаїзмі (фактично, є його реформованою гілкою), прищеплена народові проти його волі, розглядаються як причини і розпаду Русі як держави, і татаро-монгольської навали, і польської та московської експансії, і інших братовбивчих війн між слов’янськими народами. Віровідступництво – причина найстрашнішої трагедії Київської Русі, і як наслідок – деформація етнорелігійного світогляду її нащадків-українців. Бо саме все це, разом узяте, і стало причиною духовного, історичного та державного занепаду руського (праукраїнського) етносу. Ігнорування хоч би одним з цих елементів, призводить до нерозуміння інших етнічних втрат. Отже, втрату і відродження етнічного світогляду, Рідної віри і обрядовості слід розглядати в динаміці конкретних історичних подій, руйнування і занепаду старих та виникнення й впровадження в життя нових ідей – за принципом циклічності.