Выбрать главу

Оскільки всякий науковий пошук і становлення нового погляду на явища життя завжди супроводжуються деградацією віджилих форм і парадигм, я застосовуватиму критичний метод щодо існуючих світових релігій та їхнього “святого письма”, на який має право кожен дослідник. Бо, якщо критикувати “святе письмо” не можна, то в чому тоді полягає філософське осмислення досліджуваної релігії? І чим відрізняється робота наукового інституту від роботи церковного кліру, де релігійні догми не обговорюються? Мене ніколи не лякало руйнування віджилого, та ще й чужорідного взірця, бо я знаю, що ми маємо чим його замінити. Я впевнена, що відторгнення старих уявлень завжди супроводжується створенням зародків нового світогляду, які визрівають довгий час приховано.
Так, багато наших сучасників досі недобачають появу зародків етнорелігійного ренесансу, або не надають їм серйозної ваги, тому й досі ця важлива проблема залишається поза межами дослідницької уваги. Я як авторка цієї праці є активним учасником процесу відродження Рідної Віри в Україні та за її межами, тому застосування принципу описовості сучасних етнорелігійних рухів не вважаю недоліком своєї книги, адже тут подано маловідомий або й зовсім невідомий фактологічний матеріал, а його емпірична основа становить невід’ємну частину дослідження, що вводиться в науковий обіг уперше.

Експансія світових релігій на всіх континентах Землі, очевидно, досягла критичної межі. Монотеїстичні, відірвані від сучасного життя релігійні догмати, що виникли від 1400 (іслам) до 2 000 років тому (християнство), нині безнадійно застаріли, оскільки з’явилися спроби переоцінки їх з точки зору природності, корисності, якісності. Хиби “загальнолюдських” релігійних доктрин стають все очевиднішими завдяки доступності інформації про них.
За нових умов і суспільно-політичних подій у сучасній Україні, яка не тільки гармонійно включилася в процес загальноєвропейського етнічного ренесансу, але часто і сама його ініціювала, розуміння релігії як етнічного феномена набуває все більшої актуальності. Ідеологічні обмеження недавнього минулого привчали розуміти релігію відокремлено від безпосередньої людської життєдіяльності етнокультурних спільнот, що саме по собі було хибним. Адже все родинне життя, розумова, практична та суспільна діяльність людини тісно пов’язані з духовним чинником (будь то релігія, чи просто уявлення про ідеальне, духовне, високе).
Досі серед певних, заангажованих християнськими парадигмами політиків, науковців та культурних діячів побутує упереджене ставлення до етнічної релігії, побоювання крайніх проявів націоналізму, а то й екстремізму з боку рідновірських течій. Проте, рідновіри України – це релігійна група переважно інтелектуального напрямку, патріотичного спрямування, яка значну увагу приділяє вивченню етнокультурних духовних традицій свого народу, його походження та історичної долі, пов’язуючи в причинно-наслідковий ланцюг історичну втрату власних релігійних цінностей з втратою державності. Рідновіри не становлять загрози ні для інших етносів, ні для інших конфесій, доки ті не зазіхатимуть на їхню національну і релігійну ідентичність. Отож, для прихильників глобалізації рідновір’я є небажаним з огляду на те, що язичники не піддаються євангелізації – мають своєрідний імунітет проти чужовір’я. Саме це і не влаштовує затятих інтернаціоналістів.
Своє завдання в незалежній Україні рідновіри вбачають у поверненні природовідповідних духовних систем у середовище свого народу з метою захисту, утвердження незалежності і розвитку рідної нації.
Водночас, у нових дослідженнях з проблем філософії культури та релігієзнавства нині спостерігається поворот до неупередженого природного обґрунтування етнічної культури не як “надбудови” над базисом, буттям, а як самого способу людського буття у світі, який водночас є і матеріальним (фізичним), і ідеальним (духовним).