Недостатня науково-теоретична розробленість проблем відтворення етнорелігійних цінностей як системи, і впровадження їх у практику релігійних громад, часом стає причиною непорозумінь, міжнаціональних і міжконфесійних конфліктів. А державні чиновники, так само як і представники ЗМІ, не завжди володіють необхідною інформацією про основи віровчення, морально-етичні правила тієї чи іншої конфесії, особливо щодо сучасних рідновірських течій (дуже часто кваліфікуючи їх то як нью-ейдж, то як РУНвіру, то навіть як “сатанізм”), чим завдають моральних травм окремим особам і громадам.
Нині традиційні християнські церкви прагнуть довести, що релігійність українців є виключно християнською. Церква засуджує язичництво, кваліфікуючи його як “непрощенний гріх”, який прирівнюється до “смертельного гріха” (з виступу ректора Київської Духовної академії о. Димитрія по Українському телебаченню). В цьому висловлюванні криється багато проблем, які можна розглядати як підтекст, але найголовніше – це неприхована наявність антагонізму світової релігії християнства щодо етнічної релігії власного народу. Чому нікому з таких “правильних” науковців не спаде на думку, що подібні церковні настанови суперечать нині діючим законам про свободу віросповідань, і чому наявність у “святих” книгах закликів до фізичного знищення іновірців ніколи не підлягала релігієзнавчій та правовій експертизі? Водночас, аналіз побутової релігійності українців показує, що в Україні ніколи не було християнства в “чистому” вигляді. У релігійності українців настільки багато етнічно рідних (автохтонних) елементів, що цілком правомірно було б говорити про українізацію християнства.
З другого боку, зневіра адептів християнства в його “правильності”, очевидність етнічної невідповідності до українського традиційного середовища (що нині спостерігається серед значної частини освічених і обізнаних з Біблією людей), породжує спроби очистити етнічну основу релігії від християнських нашарувань, які найчастіше ототожнюються з витоковим юдаїзмом. Освіченій частині народу стає все очевидніше, що християнська парадигма духовного розвитку вже вичерпала себе і лише гальмує становлення нового світогляду та нових державотворчих процесів.
Національний ренесанс у радикально правих формах знаходить власний шлях саме у відродженні давніх богознавчих, обрядових і святкових проявів, які за своїм смисловим значенням є язичницькими. Етнічна релігія, будучи альтернативою світовому пануванню християнства, прагне розширити межі мислення пересічної людини, спровокувати до змін у духовному осмисленні буття, тим самим надавши їй нового досвіду. Розв’язання цієї проблеми допоможе зрозуміти сутність та тенденції сучасного етнорелігійного ренесансу, процесу виникнення нових релігійних течій, а також осмислити прагнення певної частини українців повернутися до традиційних язичницьких вірувань як етнічної релігії вже на сучасному етапі, узгодивши давні віровчення із сучасними умовами суспільного життя.
У період становлення української державності, утвердження національної самосвідомості, ідея повернення до етнічної (язичницької) релігійності частиною народу сприймається як ідея відродження національної духовності та збереження національної ідентичності. Тенденція до етнізації релігії, крім України, спостерігається й в інших країнах Європи і світу. Досвід етнорелігійного ренесансу за кордоном все впевненіше спирається на нові праві сили, які нині стають активнішими і впливовішими у світі. Теоретичні розробки язичницьких мислителів минулого і сучасного отримують нове переосмислення, по-новому сприймаються і політичними діячами.
Емпіричною основою моєї роботи стали фактографічні дані з фундаментальних праць вітчизняних та зарубіжних істориків, релігієзнавців, етнологів, теологів та ін. Тут також використані мої власні експедиційні дослідження, матеріали фольклорно-етнографічних експедицій, фото, фоно- і відеозаписи народних обрядів. При підготовці роботи я намагалась, у міру можливості, зібрати максимальний обсяг доступних мені джерел про сучасне відродження язичницьких культів у різних європейських країнах.
Серед таких джерел чільне місце займають зібрані відомості та власні спостереження за практикою відродження язичницької обрядовості в сучасних етнорелігійних громадах Литви, Польщі, Росії, Білорусі, Болгарії, Канади, а найбільше – відновлення Рідної Віри в Україні. Крім того, я сама, без перебільшення, з 1990 року є активним учасником Відродження Рідної Віри в Україні та ініціатором її офіційного конфесійного оформлення в рамках українських і міжнародних законів про свободу совісті та віросповідань.