— Пів години, — сказав технік, не кидаючи праці. — Тканинам треба вхопитися.
— Лайно! — велетень вистрілив очима у стелю. — А куди подівся твій «Урушіфлеш»? Ота вже штука закріплюється за секунди.
Працює далі. Трубчаста голка тихенько щось усмоктує.
— Ти замовив стандартний тариф, семе. Біохімія військового класу в цьому ціновому проміжку не представлена.
— Ну, чортова холера, і скільки мені вийде підвищення класу обслуговування до люкса?
— Десь на п’ятдесят відсотків більше.
Сильва засміялася.
— Забудь, Орре. Ти вже майже готовий. І так не встигнеш посмакувати ендорфінами.
— До сраки це, Сильво. Я тут знудився на камінь. — Велетень плюнув на палець і витягнув його вперед. — Неси машинку, чуєш?
Імплант-технік глянув угору, легенько знизав плечима й поклав інструменти на операційну палітру.
— Ано, — гукнув він. — Принеси «Урушіфлеш».
Поки помічниця заходилася шукати нові біохімікати у скриньці, технік узяв зчитувач ДНК з-поміж всякої всячини, що лежала на дзеркальній поличці, й приклав робочий контакт до Оррового пальця. Накритий екран машинки засвітився й заблимав. Технік знову глянув на Орра.
— Ця транзакція зажене тебе в червоний сектор, — тихо сказав він.
Орр люто зиркнув.
— Яка в сраці різниця. Я завтра відбуваю. Мене вистачить, і ти це знаєш.
Технік вагався.
— Якраз те, що ти завтра відбуваєш, — почав він, — і значить, що…
— Ох, та заради сраки. Глянь, хто там вказаний поручителем, га? Фудзівара Гавел. Безпечне Нове Хоко до Нового Сторіччя. Ми не якийсь там засраний четвертий резерв народного ополчення. Як я не вернуся, виплата енка все покриє. Ти це знаєш.
— Справа не в…
Оголені жили Оррової шиї напружилися й випнулися назовні.
— Хто ти в біса такий, мій бухгалтер? — він підвівся на стільці й глянув технікові в лице. — Давай, проводь платіж. І збери мені з собою трохи отих ендорфінів військового класу, коли вже про те мова. Прийму їх пізніше.
Ми дочекалися миті, коли технік піддався, а тоді Сильва штовхнула мене до дверей в дальній частині кімнати.
— Ми будемо нагорі, — сказала вона.
— Ага, — велетень вискалив зуби. — Через десяток.
Нагорі на нас чекали спартанські кімнати, скупчені навколо кухні-вітальні з вікнами на пристань. Звукова ізоляція була непогана. Сильва скинула куртку і повісила її на спинку стільця. Вона подалася до кухонної частини кімнати й озирнулася до мене.
— Розташовуйся як удома. Ванна кімната он там, якщо захочеш освіжитися.
Я зрозумів натяк, змив більшу частину крові з рук і обличчя в крихітній ніші з раковиною і дзеркалом і повернувся до кімнати. Вона стояла біля кухонної поверхні й вишукувала щось у шафках.
— Ви справді з Фудзіварою Гавелом?
— Ні, — вона знайшла пляшку й розкрутила її, а другою рукою взяла одразу дві склянки. — Ми засраний четвертий резерв народного ополчення. Якщо не гірше. Просто Орр має інфотунель до Гавелових дозволів. Вип’єш?
— А що це?
Вона глянула на пляшку.
— Не знаю. Віскі.
Я потягнувся рукою по одну зі склянок.
— Такий тунель і сам чимало коштуватиме.
Вона похитала головою.
— Побічні переваги списантів. Ми всі краще прошиті для злочинності, ніж драні посланці. Повна срака вживлених інструментів для електронного зламу. — Вона піднесла мені склянку й налила нам обом. Шийка пляшки тихенько цокала обидва рази, коли торкалася склянок. — Останні тридцять шість годин Орр провів у місті, блудив і закидався хімією за кредитним коштом і під обіцянки виплат енка. І так щоразу перед тим, як ми відбуваємо. Певно, дивиться на це, як на форму мистецтва. Будьмо.
— Будьмо, — віскі було дуже жорстке. — О-ох. Ти давно з ним в команді?
Вона дивно глянула на мене.
— Доволі давно. Чого питаєш?
— Вибач, звичка. Мені колись платили за те, щоб я вбирав у себе інформацію про місцевих. — Я знову підняв склянку. — Давай тоді за безпечне повернення.
— Це вважають поганою прикметою, — вона не підняла склянку. — Тебе точно довго не було.
— Довгенько.
— Не проти про це поговорити?
— Ні, якщо ми присядемо.
Меблі були дешеві, навіть без автоформи. Я обережно опустився на стілець. Рана в боці ніби затягувалася, наскільки взагалі могла затягнутися синтетична плоть.
— Ну, — вона вмостилася навпроти мене й прибрала волосся з обличчя. Кілька густіших пасем вигнулися й затріскотіли від цього втручання. — І скільки тебе не було?
— Років із тридцять, плюс чи мінус.