Щоб здогадатися, що буде далі, не треба було мати багатої уяви.
Через поріг переступив Юкіо Хіраясу. За ним увійшов другий бугай, клоновано-ідентичний до того, що відпихнув Яду, тільки цей не посміхався.
— Ковачу, — Юкіо помітив мене тільки зараз. Його обличчя було маскою задушеного гніву. — Якого всраного дідька ти тут забув?
— Ти вкрав мою репліку.
Периферичним зором я побачив, як ледь сіпнулося обличчя Ядвіги — скидалося на розмову по внутрішньому зв’язку.
— Тобі сказали, — рубонув Юкіо, — не лізти під ноги, поки ми не будемо готові. Не влазити в халепу. Хіба це аж всертися як важко?
— Це і є твої могутні друзі, Мікі? — то був голос Сильви, що пролунав із дверей ліворуч од мене. Вона стояла, загорнувшись у халат, і з цікавістю дивилася на прибулих. Чуття підказало мені, що десь позаду на сцену вступили Орр і ще хтось. Я помітив рух, що відбився на лінзах окулярів м’язистих клонів Юкіо, а також побачив під тими димчатими лінзами легеньке напруження в їхніх обличчях, коли вони зафіксували нових гравців.
Я кивнув.
— Можна й так сказати.
Очі Юкіо стрибнули на її голос, і він насупився.
Можливо, його сіпнуло від звертання «Мікі», а може, й від співвідношення трьох до п’яти, в якому він опинився, увійшовши сюди.
— Ти знаєш, хто я, — почав він. — Тож нічого не усклад…
— Я тебе не знаю, хоч ти всрися, — рівно сказала Сильва. — Але я знаю, що ти прийшов до нас без запрошення. Тому краще тобі просто піти.
Обличчя якудзи спалахнуло недовір’ям до почутого.
— Так, чухрай звідсіля, — Ядвіга викинула вперед руки в якомусь гібриді бойової стійки й жесті, що виражав непристойне запрошення покинути приміщення.
— Ядо… — почав я, але ситуація вже вийшла з-під контролю.
Яда летіла вперед, виставивши підборіддя, явно намірившись випхати здорованя-якудзу через двері, щоб зрівняти з ним рахунок. Бугай витягнув руку, не перестаючи скалитися. Яда обдурила його дуже швидким рухом, обминула простягнуту руку й кидонула ним об підлогу, застосувавши прийом дзюдо. Позаду мене хтось закричав. А тоді Юкіо мовчки видобув звідкись крихітного чорного частинкового бластера і вистрелив ним в Яду.
Вона повалилася, на мить освітлена спалахом розряду, наче в стоп-кадрі. Сморід підсмаленого м’яса розійшовся кімнатою. Усе завмерло.
Я, певно, смикнувся вперед, бо мене заблокував другий бугай із шокованим виразом обличчя, а в руках у нього з’явилася пара кулестрілів «Сегед». Я завмер і виставив поперед себе руки. Інший бугай хотів підвестися з підлоги й перечепився через тіло Яди.
— Так, — Юкіо оглянув решту кімнати, махаючи бластером здебільшого в напрямі Сильви. — Годі. Я не знаю, що у вас тут за лайно коїться, але ти…
Сильва витиснула одне слово.
— Орр.
В закритому приміщенні знову прогриміло. Цього разу — зі сліпучою блискавкою. Я коротко встиг побачити подобу розметаних та розгалужених завитків білого вогню, що пролетів повз мене і ввігнався в Юкіо, в його охоронця, що стояв переді мною, і в того, що й досі намагався підвестися з підлоги. Охоронець простягнув руки вперед, ніби приймаючи в обійми той вибух, що огорнув його від грудей і до підлоги. Він широко розкрив рота. Його окуляри переливалися полум’ям, відбиваючи спалах.
Вогонь пригаснув і розплився переливчасто-фіолетовими плямами післясяйва по всьому моєму полю зору. Я кліпав, намагаючись детально все розглянути.
Від охоронця на підлозі залишилися дві задимлені половинки, і досі з «Сегедами», міцно затиснутими в кулаках. Надмірний розряд стопив його долоні й зброю в одне місиво.
Той, що підводився, так і не встиг цього зробити. Він знову лежав поруч із Ядою, та й то лиш та його частина, що раніше була нижче ребер.
У Юкіо посередині з’явилася наскрізна дірка, в якій колись були всі внутрішні органи, що він їх мав. Обвуглені ребра стриміли з країв верхньої половини бездоганно овальної рани, крізь яку було видно кахлі підлоги — все скидалося на дешевий спецефект з експерії.
Кімната сповнилася різким смородом випорожнених кишок.
— Гм. Здається, спрацювало.
Орр пройшов повз мене, щоб роздивитися те, що вочевидь було справою його рук. Він і досі був голий по пояс, і я побачив досі розкриті випускні отвори, що утворювали вертикальну лінію з одного боку спини. Вони скидалися на чималі риб’ячі зябра, що коливалися по краях, виводячи назовні тепло. Він попрямував до Ядвіги й схилився над нею.