— Вузький промінь, — встановив він. — Винесло серце й більшу частину правої легені. Вже нічого не вдієш.
— Хто-небудь, причиніть двері, — запропонувала Сильва.
Усе пройшло доволі стрімко, як військова нарада. Ця команда списантів мала кілька років спільно проведеного часу в бойовій прошивці за спиною, і вони перемовлялися миготливою стенографією, що покладалася на внутрішній діалог і стислу жестову мову такою ж мірою, як і на звичайні слова. Тренована посланська інтуїція, що працювала на повну потужність, ледь-ледь дозволяла мені розуміти й устигати за ними.
— Доповісти? — Кійока, сухорлява жінка в чохлі, що міг бути тільки вирощеною на замовлення маорійською моделлю. Вона не зводила очей з Ядвіги, що лежала на підлозі, й кусала губу.
— Кому? — Орр наділив її швидким жестом з великого пальця й мізинця.
Його інша рука простукала лінію по обличчю.
— О. А він?
Сильві щось зробилося з обличчям, вона показала кудись униз. Я не вловив, здогадався й ухопився за здогад.
— Вони приходили по мене.
— Трясця, та невже? — Орр дивився на мене з почуттям, близьким до відкритої ворожості. Отвори на його спині й грудях позакривалися, але, дивлячись на його велетенську м’язисту статуру, неважко було уявити, як вони розкриваються для нового залпу. — Ох і добрі ж у тебе друзяки.
— Не думаю, що вони б перетнули межу, якби Яда не стрибнула на охоронця. То було непорозуміння.
— Непоро… Падло. — Його очі розширилися. — Яда загинула, срака ти з вухами.
— Вона не справді померла, — уперся я. — Можна вирізати пам’ять і…
— Вирізати? — слово пролунало смертельно тихо. Він підступив ближче, насунувшись на мене. — Ти хочеш, щоб я патрав друзів?
Відшукавши у спогадах положення сталево-сірих випускних трубок, я здогадався, що більша частина його правого боку була штучна, і що п’ять випускних отворів живляться від блоку, встановленого десь у нижній половині грудної клітки. Завдяки недавнім проривам у нанотехнологіях, великі розряди енергії на близьких дистанціях можна спрямовувати майже куди завгодно. Провідні наночастки їхали на розряді, як серфер на хвилі, засмоктуючи енергію й тягнучи локальне поле туди, куди їх спрямувала програма запуску.
Я подумки зробив собі зарубку — якщо доведеться на нього напасти, заходити зліва.
— Пробач. Я просто зараз не бачу іншого виходу.
— Ти…
— Орре, — Сильва рубонула долонею вбік. — Мотлох, тут, час. — Вона похитала головою. Інший знак, великий і вказівний пальці з силою розділені пальцями іншої долоні. З виразу її обличчя я здогадався, що вона також передавала щось через командну мережу. — Склад, де раніше. Три дні. Лялька. Спалити й витерти, зараз.
Кійока кивнула.
— Діло, Орре. Лас? Ох.
— Так, це можна зробити, — Орр не занурився в передачу цілком. Він і досі сердився й говорив повільно. — Тобто, так. Добре.
— Залізо? — знову Кійока, якийсь складний відлік на пальцях, нахил голови. — Струм?
— Ні, час є, — Сильва показала рівну долоню. — Орр і Мікі. Легко. І без доків. Це, це, може це. Вниз.
— Зрозуміло, — Кійока перевірила дисплей на рогівці, поглянувши вгору і вліво, щоб пробігтися даними, які перекинула їй Сильва. — Лас?
— Ще ні. Я просигналю. Рушай.
Жінка в маорійському чохлі зникла у своїй кімнаті й уже за мить показалася з неї, натягуючи недоладну сіру куртку, а тоді вийшла геть. Вона дозволила собі єдиний погляд на тіло Ядвіги і зникла.
— Орре, треба різати. — На мене великим пальцем. — Гевара.
Велет кинув на мене останній пекучий погляд і пішов до скрині в кутку кімнати, з якої дістав віброножа з широким лезом. Він повернувся й став переді мною зі зброєю, достатньо рішуче, щоб я напружився. Тільки очевидне — що Оррові не потрібен був ніж, аби мене розмазати — утримало мене від того, щоб кинутися на нього. Моя фізична реакція, певно, була дуже помітною, тому що велетень оцінив її зневажливим бурчанням. Тоді він розвернув ножа в руці й простягнув його руків’ям уперед.
Я взяв його.
— Хочете, щоб це зробив я?
Сильва перейшла до тіла Ядвіги й подивилася на наслідки конфлікту.
— Так, як хочу, щоб ти видобув пам’яті зі своїх двох друзів. Думаю, практики тобі не бракує. Яду можеш облишити.
Я кліпнув.
— Ви залишите її?
Орр знову пирхнув. Жінка глянула на нього й намалювала жестом спіраль. Він придушено зітхнув і пішов до своєї кімнати.
— Залиш Яду мені, — її обличчя затуманилося, вона зосередилася на недоступних мені рівнях. — Берися за ножа. І поки ти працюєш, може, розкажеш мені, кого саме ми тут убили?