В руках вона тримала блискучі половинки пістоля-кулестріла, якого я в неї не пам’ятав.
Я заліз на нижню койку.
— Що це там у тебе?
— Електромагнітний «Калашников», — відповіла вона. — Позичив один із сусідів далі по коридору.
— Уже друзів завела, га? — коли я сказав це, мене вразив якийсь незбагненний сум. Можливо, це можна було пояснити феромонами чохлів-близнюків «Ейшундо». — Цікаво, де він його вкрав.
— А хто сказав, що він обов’язково крадений?
— Я. Вони ж пірати. — Я простягнув руку вгору до її койки. — Дай подивитися.
Вона склала зброю докупи і впустила мені в долоню. Я потримав її перед очима і кивнув. Сімейство «Калашников-ЕМ» славилося по всіх Заселених Планетах як тиха ручна зброя, і це була довершена модель. Я буркнув і повернув її.
— Точно. Сімсот доларів ООН мінімум. Жоден пірат, що сидить на меті, не витрачатиме стільки грошей на тихостріл. Свиснув десь. Можливо, вбивши власника. Дивися, в яке товариство входиш, Ядо.
— Ого який ти бадьорий зранку. Не спав чи як?
— Під твоє хропіння згори? А сама як думаєш?
Вона не відповіла. Я знову буркнув і занурився в спогади, які розворушив Муракамі. Касенґо, непримітне портове містечко в ледь-ледь заселеній південній півкулі Землі Нкруми, де незадовго до того розмістили гарнізон урядового війська, коли політичний клімат і відносини з Протекторатом погіршилися. Касенґо, з причин, відомих лише місцевим, мав заклад для міжзоряних гіперкидків, тож уряд Землі Нкруми непокоївся, щоб військові ООН не захотіли до того закладу доступу.
І вони правильно непокоїлися.
Ми тихенько прибули на станції для гіперкидків по всій планеті за попередні шість місяців, поки всі прикидалися, ніби дипломатія ще має живі шанси. На той час, коли посланське командування наказало вдарити по Касенґо, ми призвичаїлися до Землі Нкруми не гірше, ніж будь-хто з його ста мільйонів колоністів п’ятого покоління. Поки глибоко законспіровані агенти роздмухували заворушення в містах на півночі, ми з Муракамі зібрали невеликий тактичний загін і зникли у південному напрямку. Задумка була така: нейтралізувати гарнізон, поки вони спали, і захопити станцію для гіперкидків наступного ранку. Щось пішло не так, інформація просочилася, і ми прибули й побачили, що станцію потужно стережуть.
Малювати нові плани часу не було. Той самий витік, що попередив про нас гарнізон Касенґо, означав, що підкріплення вже в дорозі. В костюмах-невидимцях і з гравіранцями, ми вдарили по станції посеред крижаної зливи, розсипавши в небі мішуру, що імітувала численніший десант. Під прикриттям бурі цей обман спрацював бездоганно. Гарнізон складався переважно з призваної молоді та кількох обтертіших сержантів, що керували отарою. За десять хвилин перестрілки вони зламалися й розбіглися по шмаганих дощем вулицях істеричними, полохкими купками. Ми їх наздоганяли, ізолювали й підчищали. Кілька з них полягли з боєм, більшість ми взяли живими й позамикали.
Згодом ми використали їхні тіла як чохли для першої хвилі повнокровного посланського наступу.
Я заплющив очі.
— Мікі? — пролунав голос Яди з верхньої койки.
— Такеші.
— Яка різниця. Мені легше з Мікі, а тобі як?
— Гаразд.
— Як думаєш, той гімнючий Антон там буде?
Я знову розтулив повіки.
— Не знаю. Так, мабуть. Танаседа начебто вважає, що так. Схоже на те, що Ковач його й досі використовує — можливо, для підстраховки. Якщо ніхто не знає напевне, чого чекати від Сильви або того, що вона в собі носить, мабуть, йому спокійніше мати при боці іншого чільника.
— Звучить логічно, — вона помовчала. А тоді, коли мої очі знову почали заплющуватися, додала: — А тебе не нервує отак про себе говорити? Знати, що він десь там?
— Звісно, що нервує, — я розкрив печеру й позіхнув. — І я збираюся вбити того малого гімнюка.
Тиша. Я дав повікам стулитися.
— Значить, Мікі…
— Що?
— Якщо Антон буде там…
Я звів очі до верхньої койки.
— То?
— Якщо він буде там, то я хочу його собі. Як тобі треба буде його встрелити, то рознеси йому ногу чи що. Він мій.
— Гаразд.
— Я серйозно, Мікі.
— І я, — пробурмотів я, важко схиляючись під вагою заборгованого сну. — Убивай кого тобі чорти підкажуть.
Убивай кого тобі чорти підкажуть.
Це міг бути девіз нашого нападу.
Ми налетіли на ферму, як таран. Фальшиві аварійні сигнали дозволили нам підійти достатньо близько, щоб знешкодити будь-яку далекобійну зброю, яку міг мати Шегешвар. Владів рульовий тримав курс, схожий на той, яким ми рухалися до бурі, але насправді ввів корабель у швидкісний контрольований занос. На той час, як гайдуки зрозуміли, що діється, «Паля» налетіла на них. Вона проломилася через загони з пантерами, зламала сітчасті загородки й старі дерев’яні пірси, що лишилися від колишньої тюкувальної станції, нестримно прорвалася крізь дошки й пробила підточені допотопні стіни, винісши на броньованому носі нарослу масу різних уламків.