І тоді третій голос знайшов своє обличчя. Високий чільник з крикливим волоссям із Драви. Системний адміністратор і бойовий пес Ковача 2.0.
— Нічого. Тут тільки…
Я мав це передбачити.
Я збирався почекати ще кілька секунд. Випустити їх у широкий, яскраво освітлений коридор, а тоді закрити пастку. Натомість…
Яда пролетіла повз мене, як кінець траулерного троса, що луснув від натягу. Здавалося, що її голос вибив луну зі стін усього комплексу.
— Антоне, бездушне ти падло!
Я відліпився від стіни й розвернувся, щоб накрити їх усіх «Рапсодією».
Пізно.
Я встиг побачити тих трьох, коли вони порозкривали роти від шоку. Шегешвар зустрів мій погляд і сіпнувся. Яда міцно вперлася ногами, вирівняла й притиснула до стегна осколкову гвинтівку. Антон побачив це й зреагував по-списантськи швидко. Він схопив Аюру Гарлан-Цуруоку за плечі й розвернув перед собою. Гвинтівка кашлянула. Гарланова очільниця безпеки закрича…
…і розлетілася навсібіч від плечей до пояса, коли рій мономолекул її роздер. Кров і плоть пролетіли в повітрі вибухом, заляпали мене, осліпили…
А за той час, що я протирав очі, вони обидва вже щезли. Заскочили в камеру, з якої вони вийшли, а тоді в тунель за нею. Залишки Аюри лежали на підлозі трьома шматками й калюжею місива між ними.
— Ядо, ти ж не іграшками граєш! — загорлав я.
Вона втерла обличчя, розмазуючи на ньому кров.
— Я ж казала, що дістану його.
Я закликав спокій. Тицьнув пальцем у бойню навколо наших ніг.
— Ти його не поцілила, Ядо. Він утік. — Спокій зрадив мене, обвалившись під тиском ненаправленої люті. — Як можна бути такою тупою? Він утік, чорт його бери.
— Тоді я дожену, чорт його бери.
— Ні, нам тре…
Але вона вже перейшла відкриту камеру розмашистою списантською ходою. Пірнула в тунель.
— Добре впорався, Таку, — насмішливо сказав Муракамі. — Командний дух. Мені сподобалося.
— Замовкни, Тоде. Знайди пункт спостереження, перевір камери. Вони десь тут. Я повернуся, щойно зможу.
Вимовляючи останні слова, я вже рухався. Знову біг — за Ядою, за Шегешваром, за чимось.
Розділ сорок шостий
Тунель виходив у яму для боїв. Круті похилі вічнобетонні стіни десять метрів заввишки, подерті до половини висоти за десятиліття, впродовж яких болотяні пантери намагалися вишкрябатися назовні. Обгороджений круглий простір для глядачів нагорі, усе просто неба, закритого прудкою отарою зеленуватих хмар. Через дощ було неможливо дивитися вгору. Тридцять сантиметрів густої грязюки на дні ями під зливою перетворювалися на коричневу сльоту. Дренажні отвори в стінах не встигали за прибуттям нової води.
Я примружився, дивлячись крізь воду, і помітив Яду на середині висоти вузької службової драбини, вмонтованої у стіну в кутку ями. Загорлав до неї крізь шум бурі.
— Ядо! Зажди, чорти б тебе!
Вона зупинилася, повиснувши на щаблі і спрямувавши осколкового бластера вниз. Тоді помахала мені й полізла далі.
Я чортихнувся, сховав «Рапсодію» й поліз по драбині слідом за нею. Дощ лив стіною і гупав по голові. Мені здалося, що десь угорі я почув бластерний вогонь.
Коли я дістався верху, чиясь долоня сягнула назустріч і вхопила мене за руку. Я смикнувся від несподіванки й побачив Яду.
— Не вилазь високо, — гукнула вона. — Вони тут.
Я обережно підвів голову над рівнем ями й оглянув мережу глядацьких містків і галерей, що перетиналися над ямами для боїв. Густа пелена дощу затуляла огляд. На десяти метрах видимість розмивало, а на двадцяти її вже не було. Я чув, як десь по той бік ферми ревіла перестрілка, але тут галасував тільки шторм. Яда розпласталася на животі на краю ями. Вона побачила, як я роззираюся, і нахилилася ближче.
— Вони розділилися, — прокричала вона мені на вухо. — Антон погнав до пристані на іншому боці. Я так думаю, що він шукає, на чому б злиняти, або, може, розшукує іншого тебе, щоб прикрив його. Другий вискочив з-поміж отих загонів, і схоже, що він хоче битися. Стрельнув оце в мене щойно.
Я кивнув.
— Гаразд, іди за Антоном, а я подбаю про Шегешвара. Я прикрию тебе, коли ти підеш.
— Добре.
Я вхопив її за плече, коли вона перевернулася. На секунду підтягнув її назад.
— Ядо, бляха, тільки будь обережна. Якщо зустрінеш там мене…
Її губи скривилися в посмішку, і дощ затік їй між зуби.
— Тоді я розмажу його замість тебе без додаткової оплати.
Я виліз до неї на плаский майданчик над стіною, витяг «Рапсодію» й накрутив на ній вузький промінь і максимальну дальність. Тоді трохи посовався й сів навпочіпки, трохи вигнувши спину.