— Очі на сканери!
Вона зібралася.
— Ну ж бо!
Вона рвонула в гущу мороку вздовж поручнів містка. Праворуч од мене бластерний постріл розділив завісу дощу. Я рефлекторно натиснув на свій курок, але побачив, що не поцілив. Від сорока до п’ятдесяти метрів, сказала зброярка з Текітомури, але воно легше, якщо видно, куди стріляти.
Тому…
Я підвівся і заревів крізь бурю:
— Гей, Раде? Чуєш мене? Я зараз прийду і вб’ю тебе, падло таке!
Жодної відповіді. Але й жодного пострілу. Я обережно ступав уздовж галереї, що простиралася над ямою, намагаючись вирахувати Шегешварове розташування.
Ями для двобоїв були сплюснутими овальними аренами, втопленими просто в мулисте дно Обширу, всередині глибшими за околишні води десь на метр. Їх було дев’ять, згрупованих у ряди по три, з товстими вічнобетонними стінами, увінчаними сполученими галереями, де глядачі могли стояти біля поручнів і з безпечної відстані спостерігати, як пантери внизу шматують одна одну. Від краю до краю кожної ями були перекинуті глядацькі містки з плетеного дроту, щоб забезпечити дуже потрібне додаткове місце на важливі бої. Не раз я бачив галереї, напхані людьми у п’ять рядів, і з’єднувальні містки, що скрипіли під вагою юрби, яка витягувала шиї, щоб побачити смерть.
Загальна стільникова структура, утворена дев’ятьма ямами, піднімалася з мілких вод Обширу і спиралася на глибоко посаджені бульки мокрих бункерів з одного боку. До цього краю ям прилягали ряди годівниць і довгі прямокутні вигони для вправ, теж обнесені перехрещеними службовими містками. «Паля» пробилася крізь них на ферму. Наскільки я міг розрізнити, саме з краю цих руїн стріляв бластер.
— Чув мене, Раде, гімняний ти кавалку?
Знову гримнув бластер. Промінь смальнув біля мене, і я впав на вічнобетонну долівку, розбризкуючи воду. Над головою пролунав голос Шегешвара.
— Гадаю, ближче не треба, Таку.
— Як хочеш, — гукнув я у відповідь. — Все одно вже все закінчилось, окрім хіба що прибирання.
— Невже? Не дуже ти в себе віриш, га? Він зараз біля нового доку, розганяє твоїх дружків-піратів. Скоро викине їх в Обшир або згодує пантерам. Тобі хіба не чутно?
Я послухав і знову вловив звуки битви. Бластерний вогонь і поодинокі крики агонії. Нічого не можна було сказати напевне, але лихі передчуття стосовно Влада і його амфетамінової команди повернулися до мене. Я скривився.
— Що, ми не чекали, що нас так притисне, га?! — крикнув я. — Як же це, ви з ним перетренувалися в гравіспортзалі? Тикалися з різних кінців у твою улюблену шльондру?
— Іди в сраку, Ковачу. Принаймні він ще пам’ятає, як люди веселяться.
Його голос прозвучав близько, навіть зважаючи на бурю. Я трохи підвівся й поповз по долівці галереї. Підібрався трохи ближче.
— Ясно. І цього вистачило, щоб мене продати?
— Я тебе не продавав, — мені відповів сміх, що тарабанив, як лебідка на траулері. — Я обміняв тебе на кращу версію. Я дотримаю свого слова перед цим хлопцем замість тебе. Тому що цей паскудник ще пам’ятає, хто він і звідки.
Трошки ближче. Підповзай по метру за раз крізь зливу і три сантиметри стоячої води на доріжках. Від однієї ями до іншої. Не підводься. Не давай ненависті й злості звести тебе на ноги. Намагайся змусити його помилитися.
— А він пам’ятає, як ти скавучав і повзав у всраному завулку з розпоротою ногою, Раде? Він пам’ятає це лайно?
— Таки пам’ятає. Але знаєш що? — Шегешварів голос трохи підвищився. Певно, я зачепив якийсь нерв. — Він не викручує мені яйця цим спогадом за кожним разом. І не доїть мене з його допомогою, і не дає собі такої волі з моїми фінансами.
Трохи ближче. Я додав до голосу веселощів.
— Ага, а ще він вивів тебе на Перші родини. І осьде насправді штука, так? Ти продався купці драних аристократів, Раде. Ти тепер як всрана якудза. Може, скоро переїдеш до Міллспорта.
— Залізь у сраку, Ковачу!
Компанію лютому вигуку склав ще один бластерний розряд, але він і близько не влучив. Я усміхнувся і накрутив «Рапсодію» на максимальний розкид променя. Відтиснувся з води на руках. Накрутив нейрохімію.
— І це я забув, хто я такий і звідки? Годі, Раде. Ти й не схаменешся, як носитимеш чохол зі шпарками на місці очей.
Отак досить.
— Щоб ти…
Я звівся на ноги й кинувся вперед на його голос, а решту зробила нейрохімія. Я помітив місце, де він скрутився біля краю однієї з годівниць, прикритий сталевим плетивом містка. «Рапсодія» вивергнула з мого кулака мономолекулярні часточки, коли я вже оббігав овальну доріжку навколо бойової ями. Часу прицілитися краще не було, я тільки сподівався, що…