Він зойкнув, і я побачив, як він заточився, схопившись за руку. Люта радість сповнила мене, зуби вискалилися. Я вистрілив знову, і він або повалився, або кинувся вниз, щоб прикритися. Я перескочив поручень між моєю галереєю і годівницею. Мало не перечепився через неї. Хитнувся назад, щоб знайти рівновагу, і прийняв миттєве рішення. Я не міг обходити навколо стіни. Якщо Шегешвар був живий, він би звівся на ноги раніше й засмажив би мене з бластера. Залишався ще прямий відрізок по містку, півдюжини метрів понад загоном, і я з розгону туди скочив.
Метал піді мною неприємно нахилився.
Щось у загоні піді мною стрибнуло й загарчало. Гнилувато-м’ясний солоний сморід із пащі пантери вивергнувся до мене знизу.
Пізніше я зрозумію, що годувальний загін вдарило по дотичній під час прибуття «Палі», і вічнобетон з того боку, де засів Шегешвар, розколовся. Той край містка висів тільки на кріпленнях, що стриміли зі стіни. І якось сталося, що через схоже пошкодження десь в іншій частині комплексу загонів, одна болотяна пантера змогла пройти сюди.
Коли мені до протилежного краю залишалося ще два метри, кріплення вирвалися повністю. Рефлекси «Ейшундо» жбурнули мене вперед. Я загубив «Рапсодію», і обіруч ухопився за край загону. Місток полетів донизу. Я тримався за мокрий вічнобетон. Одна рука зісковзнула. Геконівський захват іншої втримав мене. Десь унизу пантера кігтями викресала іскри з поваленого містка, а тоді відскочила з пронизливим виттям. Я силкувався вхопитися за щось іншою рукою.
Голова Шегешвара висунулася над краєм стіни загону. Він зблід, правий рукав просочився кров’ю, але, побачивши мене, він посміхнувся.
— От так-так, — сказав він майже товариським тоном. — Мій старий занюханий та праведний друг Такеші Ковач.
Я відчайдушно хитнувся вбік. Зачепився стопою за край загону. Шегешвар побачив це й підкульгав ближче.
— Я так не думаю, — сказав він і копнув мою ногу геть. Я знову хитнувся, ледве втримавшись руками. Він трохи постояв і подивився на мене. Тоді зазирнув у яму для двобоїв і задоволено кивнув. Навколо нас барабанив дощ.
— Ну хоч раз я подивлюся на тебе згори вниз, а не ти на мене.
Я видихнув:
— Ох, іди к бісу.
— А знаєш, пантера внизу навіть може бути одним із твоїх релігійних друзів. Ото було б іронічно, га?
— Не тягни, Раде. Ти запроданий шматок лайна, і це не зміниться, хай там що ти зараз скажи.
— Правильно, Такеші. Стань на моральнішу позицію, гімнюче. — Він скривився, і на мить мені здалося, що зараз він от-от ударить мене чоботом по руках. — Роби, як завжди робиш. Ой-ой, Радул — всраний злодій, Радул не може про себе подбати, мені якось довелося рятувати Радулове життя. Ти тільки це й робив, відколи відтер від мене Івонну, і відтоді не змінювався, чорт тебе забирай.
Я глянув на нього крізь дощ, майже забувши про висоту, на якій висів. Виплюнув воду з рота.
— Що ти таке верзеш?
— Ти чудово знаєш, про що я, падло ти всране! «Ватанабе» того літа, Івонна Вазарелі, зелені очі.
Ім’я освітило спогад. Риф Хірата, довготелесий силует наді мною. Мокре з моря, солоне на смак тіло на вологих гумових костюмах.
Тримайся міцно.
— Я… — я похитав занімілою головою. — Я думав, що її звали Свою.
— От бачиш, падло таке, бачиш? — із нього ніби попер гній, якась отрута, яка надто довго була всередині. Його обличчя спотворила лють. — Тобі було на неї насрати, вона тобі була просто черговою безіменною підстилкою.
На довгу хвилю мене накрили спогади. Ейшундівський чохол забрав контроль, поки я висів у світловому тунелі з калейдоскопом пригаданих подій того літа. Там, на палубі «Ватанабе». Спека, що давила зі свинцевого неба. Благенький вітерець із Обширу, недостатній, щоб поворухнути важкі дзеркальні скельця-дзвоники. Слизька від поту шкіра під одягом і всіяна краплинами на відкритих ділянках. Мляві балачки і сміх, кислий аромат морської коноплі в повітрі. Зеленоока дівчина.
— То було драних двісті років тому, Раде. І ти до неї навіть майже не балакав. Натомість ти тягнув носом мет із цицьок Малгожати Буковської, як у тебе, гімнюка, було заведено.
— Я не знав, як. Вона була… — Він замкнувся. — Вона була для мене особлива, випердку.
Спочатку я не зміг визначити, що за звук вирвався з мене. То міг бути кашель, приглушений дощем, що залітав мені в горло щоразу, як я відкривав рота. Він був трошки схожий на схлип, або на звук, з якимось щось відірвалося всередині. Якась невдача, втрата.