Мабуть, я цілу хвилину стояв, хитаючись, на похилому містку, слухав звуки, з якими роздиралася й ковталася плоть, трощилися кістки. Нарешті я похитався до поручня й примусив себе подивитися.
Запізно. Ніщо в тій бійні навколо пантери, що годувалася, навіть і близько не могло бути назване людським тілом.
Дощ уже змив більшу частину крові.
Болотяні пантери не надто розумні. Наситившись, цей екземпляр надалі майже не цікавився моїм існуванням над його головою. Я кілька хвилин пошукав очима «Рапсодію», так і не знайшов її, тож налагодився вилазити із загону. Завдяки численним вибоїнам, які «Паля» утворила в вічнобетонній стіні своїм прибуттям, це було не дуже важко. Я знайшов найширшу тріщину, вперся в неї ногами й потягнувся вгору, перебираючи руками. За винятком одного лячного моменту, коли шматок вічнобетону вирвався зі стіни з-під долоні, то був швидкий і легкий підйом. По дорозі нагору ейшундівський організм устиг зупинити кровотечу з носа.
Я стояв нагорі, прислухаючись до звуків битви. Так і не почув нічого, крім бурі, але й вона ніби трохи притихла. Битва або закінчилася, або перейшла у хованки й переслідування. Виходить, що я недооцінив Влада і його бригаду.
Ага, або гайдуків.
Настав час це з’ясувати.
Я знайшов Шегешварів бластер у калюжі його крові біля поручня годівниці, перевірив заряд і пішов назад через містки над ямами. Поки я йшов, мені сяйнуло, що Шегешварова смерть не залишила по собі нічого, крім неясного полегшення. Тепер мене не надто хвилювало те, як він мене продав, а розкриття того, як він сердився на мене через мою провину з Євою…
Івонною.
…так, Івонною, ця відвертість лиш закріпила очевидну правду. Попри все, єдиним, що тримало нас разом майже двісті років, був один, ненавмисне заслужений у тому завулку борг. Виходить, що ми один одному ніколи особливо не подобалися, і тому я подумав, що моє молодше «я», певно, крутило Шегешваром, як циган скрипкою.
У тунелі я знову зупинявся що кілька кроків, прислухатися чи не чутно стрілянини. Мокрі бункери стояли на диво тихі, і мої кроки лунали гучніше, ніж мені б того хотілося. Я пройшов по тунелю у зворотному напрямку до дверей, біля яких розійшовся з Муракамі і знайшов там залишки Аюри Гарлан із хірургічно-охайною діркою на рівні верхнього відділу спинного мозку. Ані сліду когось іще. Я оглянув коридор в обох напрямках, знову прислухався і розчув тільки регулярне металеве бамкання, яке списав на болотяних пантер, що люто билися об двері камер, розтривожені зовнішніми заворушеннями. Я скривився і пройшов у ряд дверей, що тихенько брязкали. Нерви напружені, бластер завбачливо зведений.
Через п’ять дверей я знайшов решту. Камера була відчинена і немилосердно освітлена. На долівці простягалися тіла, а стіна за ними — довгі ріки крові, ніби її вихлюпували з відер.
Кої.
Трес.
Бразил.
Четверо чи п’ятеро тих, кого я впізнав, але не знав на ім’я. Всі були вбиті твердими кулями, а тоді всі перевернуті обличчям до підлоги. Такі самі дірки під кожною потилицею — пам’яті зникли.
Ані сліду Відаури, ані сліду Ошіми.
Я стояв посеред бойні, ковзаючи поглядом від одного безвольного тіла до іншого, ніби шукаючи впущене додолу. Стояв, поки тиша яскраво освітленої кімнати не наросла до мірного тонкого виття у вухах, що перекрикувало решту світу.
Кроки в коридорі.
Я рвучко розвернувся, підняв бластер і ледь не вистрілив у Влада Цепеша, коли той всунув голову в двері. Він відсмикнувся, навів часткоплазмову рушницю, а тоді завмер. На його обличчі зринула нерішуча усмішка, а одна рука потяглася вгору почухати щоку.
— Ковачу. Трясця, дядьку, я тебе мало не встрелив.
— Що за чортівня тут коїться, Владе?
Він дивився повз мене на тіла. Знизав плечима.
— Хтозна. Скидається на те, що ми запізнилися. Ти їх знаєш?
— Де Муракамі?
Він махнув рукою туди, звідки прийшов.
— На дальньому краї, коло причалу. Послав мене знайти тебе й подивитися, чи тобі не потрібна поміч. Стрілялки, знаєш, уже здебільшого закінчилися. Зараз ще треба трохи прибрати, а тоді братися до старого доброго піратства. — Він знов усміхнувся. — Пора взяти свою плату. Ходімо.
Я німо пішов за ним. Ми перейшли мокрий бункер, через коридори, позначені слідами недавньої битви, повз присмалені бластерами стіни й гидкі патьоки роз’юшених людських тканин, іноді повз простертий труп і один раз — повз абсурдно добре вдягненого чоловіка середніх літ, що сидів на підлозі й дивився в кататонічній невірі на свої роздроблені ноги, що стирчали перед ним. Певно, його вигнало з казино чи борделю, коли почався рейд, він забіг у комплекс бункерів і потрапив під перехресний вогонь. Коли ми підійшли до нього, він простягнув до нас слабкі руки, і Влад вистрілив у нього часткоплазмою. Ми залишили його з чималою діромахою в грудях, від якої звивався вгору димок, і подерлися по службовій драбині до старої тюкувальної станції.