На причалі сцена бойні повторилася. Понівечені тіла розкидало по пристані і насипало між пришвартованими глісерами. Тут і там горіли вогники у місцях, де бластерні промені знаходили щось займистіше за людську плоть і кістку. Під дощем літав дим. Вітер ущухав.
Муракамі стояв на колінах біля води, схилившись над Вірджинією Відаурою. Він щось швидко їй говорив. Тримав її обличчя в долоні, мов у колисці. Кілька Владових піратів стояли навколо і дружно сперечалися, закинувши свою зброю за плечі. Вони були наскрізь мокрі, але нібито здорові.
На носовій частині зеленого панцира пришвартованого неподалік обширмобіля — Антонове тіло.
Він лежав горілиць, очі застигли розплющеними, веселкове волосся чільника звисало майже до води. Там, де колись були груди й живіт, тепер зяяла дірка, в яку можна було просунути голову. Скидалося на те, що Яда поцілила його ззаду просто в середину тулуба вузенько направленим променем осколкового бластера. Сам бластер лежав покинутий на причалі у калюжі крові. Яди не було й сліду.
Муракамі побачив, як ми підходимо, і відпустив обличчя Відаури. Він підібрав осколкового бластера і простягнув мені. Магазин був витягнутий, набійник порожній. Його вистріляли повністю, а тоді викинули. Він похитав головою.
— Ми шукали її, але не знайшли. Кол каже, що нібито бачив, як вона падала у воду. Підстрелена з отієї стіни. Може, її тільки куснуло, але в цьому лайні, — він показав рукою на погоду, — ми ніяк не дізнаємося, поки не почнемо витягати тіла. Буря суне на захід і випускає дух. Тоді можна буде пошукати.
Я глянув униз, на Вірджинію Відауру. Очевидних поранень я не бачив, але вона виглядала напівпритомною, її голова хиталася. Я повернувся до Муракамі.
— Якого біса…
А тоді приклад осколкового бластера злетів угору і вдарив мене по голові.
Біле полум’я, невіра. Нова кровотеча з носа.
Що…
Я заточився, хапонув повітря, упав.
Наді мною став Муракамі. Він відкинув осколкового бластера і витяг з-за пояса маленького охайного станера.
— Пробач, Таку.
І вистрілив у мене.
Розділ сорок сьомий
У кінці дуже довгого темного коридору на мене чекає жінка. Я намагаюся поквапитися, але мій одяг мокрий і важкий, а сам коридор похилий і майже по коліно залитий грузькою речовиною, про яку я думаю, що то загусла кров, тільки пахне вона бела-травою. Я борсаюся вперед по затопленій похилій долівці, але прочинені двері чомусь не здаються ближчими.
Якісь проблеми, семе?
Я накручую нейрохімію, але щось із моєю біонікою негаразд, бо я бачу все ніби в ультрадалекозорому снайперському прицілі. Варто мені лиш трохи ворухнутися — і картина танцює перед очима, а очі болять, намагаючись утримати фокус. Половину часу та жінка — то Владова не обділена принадами, оголена до талії товаришка-піратка, що схилилася над модулями незнайомого мені обладнання на долівці каюти. Повні великі груди звисають, як плоди — я відчуваю, як піднебіння аж свербить від бажання всмоктати котрийсь із округлих темних сосків. Саме тоді, як мені здається, що я зафіксував поле зору, воно вислизає геть і перетворюється на крихітну кухню з пофарбованими вручну віконницями, що затуляють кошутське сонце. У ній теж є жінка, також оголена до талії, але вже інша — і цю я знаю.
Приціл знову хитається. Мій погляд перебігає до обладнання на підлозі. Матово-сірий протиударний корпус, блискучі чорні диски, на яких з’являться активовані котушки пам’яті. Логотип на кожному модулі виведений ідеографічними символами, я впізнаю їх, хоча наразі й не володію на рівні читання ані староугорською, ані земною китайською. «Психографіка Цзен». Я бачив цю назву у недавньому минулому на полях боїв і в палатах психохірургічного відновлення. Нове ім’я, нове світило в розрідженому сузір’ї військових фірм, торгова марка, яку можуть собі дозволити тільки дуже добре фінансовані організації.
Що це там у тебе?