Електромагнітний «Калашников». Один із сусідів далі по коридору позичив.
Цікаво, де він його вкрав.
А хто сказав, що він обов’язково крадений?
Я. Вони ж пірати.
Раптом моя долоня наповнилася розкішним важким закругленим прикладом «Калашникова». Він блищить до мене у тьмяному світлі коридора і просто проситься, щоб його тримали міцніше.
Сімсот доларів ООН мінімум. Жоден пірат, що сидить на меті, не витрачатиме стільки грошей на тихостріл.
Я гребу далі ще кілька кроків, і мене сповнює жахливе відчуття власної нездатності осягнути факти. Я ніби вбираю ту в’язку гидоту з коридора через стрижневі корені в ногах і залиті чоботи, і знаю, що невдовзі вона сповнить мене по вінця й засмітить усі порожнини.
А тоді я роздуюся й вибухну ним, як пакет з кров ’ю, який надто сильно стиснули.
Вийдеш сюди знову, пацан, і я давитиму тебе, поки ти не репнеш.
Я відчуваю, як розширюються від шоку мої очі. Я знову дивлюся у снайперський приціл, і цього разу там уже не жінка з приладами, і не каюта на борту «Палі».
Це кухня.
І це моя матір.
Вона стоїть однією ногою в мисці мильної води, нахиляється, щоб обмити її обривком дешевої вирощеної гігієн-губки. На ній розділена з одного боку спідниця-обмотка, як у збиральниць трави, і вона гола по пояс, і вона молода, молодша, ніж я зазвичай можу її пригадати. Повні великі груди звисають, як плоди, і мені свербить у роті від залишкового спогаду про те, як я їх торкався. Вона дивиться вбік, а тоді вниз на мене, і всміхається.
Тоді він вривається в кімнату через інші двері, які, як підказує мені невловимий спогад, ведуть до порту. Вривається в кімнату і врізається в неї, наче якась стихія.
Ах ти ж курва, ах ти ж паскудна драна курва.
Мої очі від шоку знову розчахуються, і я раптом стою на порозі. Фільтр снайперського прицілу зникає, і тепер усе справжнє й живе. Я йду вперед після третього удару. Тильним боком долоні наодмаш — такий удар ми всі колись діставали від нього, але цього разу він геть не стримується — її кидає через кухню на стіл, і вона падає, тоді підводиться, а він знову збиває її на підлогу, з’являється кров, що яскраво ллється з носа і блищить під єдиним променем, який проник крізь віконниці, вона силкується підвестися, цього разу з підлоги, а він махом гупає її в живіт чоботом, вона здригається й перевертається на бік, миска перекидається, і мильна вода котиться до мене через поріг, через мої босі ноги, а тоді мій привид ніби залишається стояти в дверях, а решта мене біжить до кімнати й намагається влізти між ними.
Мені, певно, не більше п’яти років, а він п'яний, і його удар лягає неточно. Але й цього досить, щоб мене відкинуло до дверей. Тоді він підходить і стає наді мною, незграбно впирає руки в коліна, важко дихає обвислим ротом.
Вийдеш сюди знову, пацан, і я давитиму тебе, поки ти не репнеш.
Він повертається до неї і навіть не зачинає за собою двері.
Але поки я сиджу безпорадною купою й починаю плакати, вона витягується на долівці і пхає двері рукою, затуляючи від мене те, що там почалося.
Потім чуються тільки звуки ударів, а тоді грюк дверима оддалік.
Я пробираюся похилим коридором, женуся за дверима, крізь щілину в яких пробивається останнє світло, а ридання в горлі модулюється й наростає до верещання лисокрила. Лють піднімається в мені припливною хвилею, я старшаю з кожною секундою, і невдовзі виросту достатньо, і дістануся до дверей, доберуся до них раніше, ніж він нарешті піде від нас і зникне з нашого життя, і це я змушу його зникнути, я вб’ю його голіруч, у мене в руках зброя, мої руки — це і є зброя, і в’язка каламуть мілкішає, і я б’юся у двері, як болотяна пантера, але марно, вони надто довго були закриті, вони міцні, і удар об них прошиває все моє тіло, як шок від станера і…
А, точно. Шок від станера.
Значить, це не двері, а…
…портовий бетон, і моє обличчя притиснуте до нього, лежить у липкій калюжці слини й крові, бо я, вочевидь, прикусив язика, коли падав. Доволі очікуваний наслідок, коли йдеться про станер.
Я кашлянув і вдавився слизом. Виплюнув його, швидко оцінив отриману шкоду й пожалкував про це. Все моє тіло було пекучою конструкцією з тремтіння і болю від станерного шоку. Черево й кишки шкребла нудота, голова була легенька і заповнена зірочками. Бік голови в тому місці, де мене вдарило прикладом, пульсував. Я хвильку полежав, намагаючись повернути якийсь контроль, тоді відірвав обличчя від пристані й смикнув шиєю вгору, як тюлень. То був короткий, передчасно перерваний рух. Мої руки були зафіксовані за спиною, і я не бачив нічого вище за рівень гомілки. Теплий жмут активного біоволокна навколо зап’ясть. Воно піддавалося, щоб не скалічити змотані руки у тривалій перспективі, воно розчинялося, як теплий віск, якщо побризкати правильним ензимом, але звільнитися з нього самому не легше, ніж відірвати собі пальці.