Натиснув на кишеню й отримав очікувану правду. «Теббіт» забрали. Я залишився без зброї.
Мене скрутило, і я вивернув скупі залишки з порожнього шлунку. Впав, щосили намагаючись не вляпатися обличчям. Десь іздалеку чувся бластерний вогонь, а тоді тихіші звуки, схожі на сміх.
Пара чобіт проляпала калюжами повз мене. Зупинилася й повернулася.
— Він очунюється, — сказав хтось і свиснув.
— Міцний гімнюк. Гей, Відауро, ти казала, що тренувала цього парубка?
Ніхто не відповів. Я знову смикнувся вгору й спромігся перекотитися на бік. Мляво блимнув на форму, що стояла наді мною. З розчищеного неба, яке вже майже не дощило, на мене дивився Влад Депеш. Вираз його обличчя був серйозний і захоплений, він нерухомо стояв і стежив за мною. Ані сліду його колишньої амфетамінової сіпаності.
— Добре зіграв, — хрипнув я до нього.
— Сподобалося, га? — він усміхнувся. — Купився?
Я пробіг язиком по губах і виплюнув трохи крові, змішаної з блювотою.
— Так, я ще подумав, що Муракамі всі клепки з голови вилетіли, якщо він тобі довірився. То що сталося з оригінальним Владом?
— Ех, — він іронічно насупився. — Знаєш, як воно буває.
— Так, знаю. І скільки вас іще тут? Крім пишногрудої спеціалістки з психохірургії, звісно.
Він весело зареготав.
— Так, вона розповіла, що помітила, як ти дивився. Чудове м’ясце, га? Знаєш, останнє, що Лібек носила до цього, був чохол канатохідця від «Лимона». Плаский, як та дошка. Минув уже рік, а вона досі не може вирішити, чи їй така зміна більше подобається, а чи дратує.
— «Лимон», та? «Лимон» з Латімера.
— Саме так.
— Батьківщина передових списантських технологій.
Він вишкірився.
— Починає складатися докупи, га?
Важко знизувати плечима, коли в тебе руки зв’язані за спиною, а сам лежиш на підлозі, але я зробив усе, що зміг.
— Я бачив обладнання «Цзен» в її каюті.
— Чорт, то ти не дивився на її цицьки.
— Та ні, дивився, — визнав я. — Знаєш, як воно буває. Усе периферичне зберігається назавжди.
— Щира правда, біс її бери.
— Меллорі.
Ми обидва глянули туди, звідки гукали. Тодор Муракамі крокував уздовж пристані з боку мокрих бункерів. Він не мав зброї, окрім «Калашникова» при боці та ножа на грудях. Дощик сіявся навкруг нього, виблискуючи іскорками від яснішого неба.
— Наш ренегат уже очуняв і плюється, — сказав Меллорі, показуючи на мене.
— Добре. А тепер, оскільки ти єдиний, хто може змусити ту команду робити щось на штиб загальної координації, піди-но їх організуй. З боку борделя ще лежать тіла з цілими пам’ятями, я бачив їх. Хтозна, серед них може навіть трапитися якийсь живий свідок. Я хочу фінальної зачистки, щоб ніхто не лишився в живих, і я хочу, щоб кожна пам’ять була перетоплена на шлак. — Муракамі гидливо махнув руками. — Господи всраний, вони ж пірати, можна було подумати, що вони з таким упораються. А натомість більшість із них грається, випускаючи пантер та вправляючись у стрільбі в живу мішень. Послухай лиш.
Бластерні постріли гуділи в повітрі довгими, недисциплінованими розрядами, а до них домішувалися крики й сміх. Меллорі знизав плечима.
— То де Томазеллі?
— Встановлюють із Лібек обладнання. А Ванг чекає на містку, намагається встежити, щоб нікого випадково не зжерли. Це твій корабель, Владе. Піди й примусь їх перестати колупатися в сраці, а коли вони закінчать зачистку, підведіть «Палю» до цього краю під навантаження.
— Гаразд, — вираз обличчя Меллорі змінився, подібно до брижів воді. Він перевтілився у Влада й почав смикано колупатися в шрамах від акне. Він кивнув мені. — Побачимось коли побачимось, га, Ковачу? Отоді.
Я простежив за ним до рогу станції, поки він не щез з очей. Тоді стрельнув очима в Муркакамі, який і досі дивився у бік, з якого лунали післябойові веселощі.
— Драні аматори, — пробурмотів він і похитав головою.
— Отож, — сухо сказав я, — ви все-таки тут на завданні.
— Здогадався з першої спроби, — говорячи так, Муракамі нахилився, крекнув і підтягнув мене вгору, в незграбну сидячу позу. — Не тримай на мене зла, чув? Навряд чи я міг розповісти тобі все вчора увечері й звернутися до твоєї ностальгії по допомогу, правда?