Выбрать главу

Натиснув на кишеню й отримав очікувану правду. «Теббіт» забрали. Я залишився без зброї.

Мене скрутило, і я вивернув скупі залишки з порожнього шлунку. Впав, щосили намагаючись не вляпатися обличчям. Десь іздалеку чувся бластерний вогонь, а тоді тихіші звуки, схожі на сміх.

Пара чобіт проляпала калюжами повз мене. Зупинилася й повернулася.

— Він очунюється, — сказав хтось і свиснув.

— Міцний гімнюк. Гей, Відауро, ти казала, що тренувала цього парубка?

Ніхто не відповів. Я знову смикнувся вгору й спромігся перекотитися на бік. Мляво блимнув на форму, що стояла наді мною. З розчищеного неба, яке вже майже не дощило, на мене дивився Влад Депеш. Вираз його обличчя був серйозний і захоплений, він нерухомо стояв і стежив за мною. Ані сліду його колишньої амфетамінової сіпаності.

— Добре зіграв, — хрипнув я до нього.

— Сподобалося, га? — він усміхнувся. — Купився?

Я пробіг язиком по губах і виплюнув трохи крові, змішаної з блювотою.

— Так, я ще подумав, що Муракамі всі клепки з голови вилетіли, якщо він тобі довірився. То що сталося з оригінальним Владом?

— Ех, — він іронічно насупився. — Знаєш, як воно буває.

— Так, знаю. І скільки вас іще тут? Крім пишногрудої спеціалістки з психохірургії, звісно.

Він весело зареготав.

— Так, вона розповіла, що помітила, як ти дивився. Чудове м’ясце, га? Знаєш, останнє, що Лібек носила до цього, був чохол канатохідця від «Лимона». Плаский, як та дошка. Минув уже рік, а вона досі не може вирішити, чи їй така зміна більше подобається, а чи дратує.

— «Лимон», та? «Лимон» з Латімера.

— Саме так.

— Батьківщина передових списантських технологій.

Він вишкірився.

— Починає складатися докупи, га?

Важко знизувати плечима, коли в тебе руки зв’язані за спиною, а сам лежиш на підлозі, але я зробив усе, що зміг.

— Я бачив обладнання «Цзен» в її каюті.

— Чорт, то ти не дивився на її цицьки.

— Та ні, дивився, — визнав я. — Знаєш, як воно буває. Усе периферичне зберігається назавжди.

— Щира правда, біс її бери.

— Меллорі.

Ми обидва глянули туди, звідки гукали. Тодор Муракамі крокував уздовж пристані з боку мокрих бункерів. Він не мав зброї, окрім «Калашникова» при боці та ножа на грудях. Дощик сіявся навкруг нього, виблискуючи іскорками від яснішого неба.

— Наш ренегат уже очуняв і плюється, — сказав Меллорі, показуючи на мене.

— Добре. А тепер, оскільки ти єдиний, хто може змусити ту команду робити щось на штиб загальної координації, піди-но їх організуй. З боку борделя ще лежать тіла з цілими пам’ятями, я бачив їх. Хтозна, серед них може навіть трапитися якийсь живий свідок. Я хочу фінальної зачистки, щоб ніхто не лишився в живих, і я хочу, щоб кожна пам’ять була перетоплена на шлак. — Муракамі гидливо махнув руками. — Господи всраний, вони ж пірати, можна було подумати, що вони з таким упораються. А натомість більшість із них грається, випускаючи пантер та вправляючись у стрільбі в живу мішень. Послухай лиш.

Бластерні постріли гуділи в повітрі довгими, недисциплінованими розрядами, а до них домішувалися крики й сміх. Меллорі знизав плечима.

— То де Томазеллі?

— Встановлюють із Лібек обладнання. А Ванг чекає на містку, намагається встежити, щоб нікого випадково не зжерли. Це твій корабель, Владе. Піди й примусь їх перестати колупатися в сраці, а коли вони закінчать зачистку, підведіть «Палю» до цього краю під навантаження.

— Гаразд, — вираз обличчя Меллорі змінився, подібно до брижів воді. Він перевтілився у Влада й почав смикано колупатися в шрамах від акне. Він кивнув мені. — Побачимось коли побачимось, га, Ковачу? Отоді.

Я простежив за ним до рогу станції, поки він не щез з очей. Тоді стрельнув очима в Муркакамі, який і досі дивився у бік, з якого лунали післябойові веселощі.

— Драні аматори, — пробурмотів він і похитав головою.

— Отож, — сухо сказав я, — ви все-таки тут на завданні.

— Здогадався з першої спроби, — говорячи так, Муракамі нахилився, крекнув і підтягнув мене вгору, в незграбну сидячу позу. — Не тримай на мене зла, чув? Навряд чи я міг розповісти тобі все вчора увечері й звернутися до твоєї ностальгії по допомогу, правда?