— Григорій, щоб йому, Іші, — сказала вона, не дивлячись на мене.
— Сильво?
Тоді вона розвернулася, і я отримав підтвердження. Чільниця списантів повернулася. Крихітні ознаки того, як вона трималася, вираз її очей і голос, що разом повернулися до колишніх. Вона виснажено всміхнулася.
— Це ти винен, Мікі. Ти підкинув мені думку про Іші. Я не могла її здихатися. Тоді я згадала, ким він був, і мені довелося йти вглиб і шукати його. Довелося пройти стежками, якими ввійшов він, і стежками, якими ввійшла вона. — Вона знизала плечима, але я бачив, що то було непросто. — Я відкрила шлях.
— Я загубився. Хто такий Григорій Іші?
— Ти справді не пам’ятаєш? Шкільний курс історії, десь третій клас? Кратер Алабардос?
— У мене голова болить, Сильво, і я пропустив багато уроків. Кажи вже.
— Григорій Іші був квеллістом і пілотом джеткоптера з резервного підрозділу при Алабардосі. Той, що намагався вивезти Квеллу на коптері. Він загинув разом із нею, коли їх шкварнуло ангельським вогнем.
— Тоді…
— Так, — вона майже засміялася, бо такий тихий звук не можна було зарахувати за повноцінний сміх. — Вона та, ким себе називає.
— Це… — Я замовк і озирнувся, намагаючись осягнути всю неосяжність. — Це вона зробила?
— Ні, це я, — вона знизала плечима і виправилася: — Зробили вони, а я їх попросила.
— Ти накликала ангельський вогонь? Хакнула супутник?
Усмішка сплила на її обличчя, але ніби зачепилася за щось болюче.
— Так. Скільки краб’ячого лайна ми намололи язиками, і саме мені випадає це утнути. Здається неможливим, га?
Я з силою притиснув долоню до обличчя.
— Сильво, тобі доведеться пояснювати повільніше. Що сталося з джеткоптером Іші?
— Нічого. Тобто, все, про що ти читав у школі. Його вдарило ангельським вогнем, точно так, як тобі розповідали, коли ти був малий. Саме так. — Тепер вона більше говорила до себе, аніж до мене, дивлячись у ту імлу, що утворилася після удару з супутника, коли він випарував «Палю» і приблизно чотири метри води під ним. — Але він не такий, як ми думали, Мікі. Ангельський вогонь. Це розрядний промінь, але не тільки. Це також пристрій для запису. Рятівний ангел. Він знищує все, чого торкається, але все, чого він торкається, також впливає на енергетичні параметри самого променя. Кожнісінька молекула, кожнісінька субатомна частка трошечки змінює енергетичний стан променя, і коли все закінчується, він несе бездоганний образ того, що було знищено. І ці образи надалі зберігаються. Ніщо й ніколи не губиться.
Я кашлянув від сміху і недовіри.
— Ти з мене точно знущаєшся. Хочеш сказати, що Квеллкриста Сокольнича останні триста років простирчала у драній марсіянській базі даних?
— Вона спершу розгубилася, — пробурмотіла вона. — І так довго проблукала у крилах. Вона не розуміла, що з нею сталося. Не знала, що її транскрибували. Вона мала бути до всирачки міцною.
Я спробував уявити, що воно таке — віртуальне існування в системі, створеній чужинським інтелектом — і не зміг. У мене сироти виступили на шкірі.
— То як вона вибралася?
Сильва глянула на мене, цікаво блиснувши очима.
— Супутник послав її.
— Ой, не треба.
— Так і є, — вона похитала головою. — Не буду вдавати, що розумію протоколи, а тільки знаю, що сталося. Вони побачили щось у мені, або, може, в комбінації мене і чільницького софту. Якусь аналогію, щось нібито зрозуміле для них. Вочевидь, я була бездоганним шаблоном для цієї свідомості. Гадаю, вся супутникова мережа — це інтегрована система, і що якийсь час вона вже намагалася це зробити. Вся та видозмінена поведінка віймінтів на Новому Хоко. Гадаю, що система намагалася завантажити людські особистості, які зберігала, всіх людей, яких супутники спалили в небі за минулі чотири століття, або те, що від них залишилося. До тієї миті вони пхали їх у свідомість віймінтів. Нещасний Григорій Іші — він був частиною скорпіогармати, яку ми винесли.
— Так, ти сказала, що впізнала її. Коли марила в Драві.
— Не я. Вона впізнала її, впізнала щось у ньому. Не думаю, що від його особистості багато залишилося. — Вона здригнулася. — В камерах унизу від нього точно лишилося небагато, це тепер у кращому випадку оболонка, і вона нездорова. Але щось запустило її спогади про нього, і вона наповнила собою систему, намагаючись вибратися й розібратися. Саме тому система розпалася — я не змогла впоратися, вона вилетіла з глибокого сховища, як драна ударна хвиля.
Я заплющив очі, намагаючись увібрати це.
— Але чому супутники це зробили? Нащо почали завантажувати?