— Я ж казала, що не знаю. Може, вони не знають, що робити з людськими особистостями. Навряд чи вони створювалися для цього. Може, вони мирилися з цим якусь сотню років, а тоді почали шукати, куди б скинути сміття. Віймінти існували собі на Новому Хоко останні три сотні років, це більша частина нашої тутешньої історії. Може, це тривало весь час, а ми запросто могли цього не знати до Ініціативи Мечека.
Я відсторонено задумався, скільки людей втратило життя під ангельським вогнем за минулі чотириста років, відколи Світ Гарлана було заселено. Випадкові жертви, помилки пілотів, політв’язні, відправлені в небо на гравітаційних апаратах із Рильських скель і десятка інших місць такої страти по всій планеті, ще кілька випадкових смертей, коли супутники поводилися нехарактерно і знищували щось за межами своїх звичайних параметрів. Я задумався, скільки люду розчинилося в істеричному божевіллі всередині марсіянських орбітальних баз даних, скільки пішло тією ж дорогою, коли їх безцеремонно завантажили у свідомість віймінтів на Новому Хоко. Задумався, скільки їх ще залишилося.
Помилки пілотів?
— Сильво?
— Що? — вона знову дивилася вдалину над Обширом.
— А ти була свідома, коли ми витягали тебе з Рили? Ти розуміла, що коїться навколо тебе?
— Міллспорт? Не дуже. Трошки. А чого питаєш?
— Була перестрілка зі штурмкоптером, і його вдарило з супутника. Я годі подумав, що пілот помилився при розрахунку швидкості набору чи що, або супутники нервували через феєрверки. Але ти б загинула, якби він продовжив нас поливати. Як гадаєш?
Вона знизала плечима.
— Може бути. Не знаю. Це ненадійний зв’язок. — Вона показала рукою навколо і трохи неврівноважено засміялася. — Я не можу робити це за бажання, розумієш? Як я сказала, я мушу ввічливо попросити.
Тодор Муракамі перетворився на пару. Томазеллі й Лібек, Влад-Меллорі й уся його команда, весь броньований корпус «Палі» й сотні кубічних метрів води, в яких він плавав, навіть — я глянув на зап’ястя і побачив легкі опіки на обох — наручники з біоволокна на наших із Вірджинією руках. Усе зникло за несамовиту мікросекунду дбайливо контрольованого небесного гніву.
Я подумав про точність розуміння, необхідну для апарата, щоб здійснити все те з висоти п’ятисот кілометрів над поверхнею планети, про існування життя після смерті й про хранителів, що кружляють угорі, а тоді пригадав маленьку охайну спальню у віртуальності й зречницьке гасло, що відклеюється від дверей. Я знову глянув на Сильву й зрозумів частину того, що мало коїтися у неї всередині.
— І що ти відчуваєш? — м’яко спитав я. — Коли говориш із ними?
Вона пирхнула.
— А ти як думаєш? Це релігійне відчуття, наче всі материні гімняні святенницькі провопіді раптом усі справдилися в моїй голові. Я не розмовляю з ними, це наче… — Вона махнула рукою. — Я наче ділюся, наче розтоплюю обриси того, ким я є. Не знаю. Як секс, мабуть, хороший секс. Але не… А, біс його бери, я не можу це передати, Мікі. Я сама ледве вірю, що це вдалося. Так. — Вона кисло всміхнулася. — Союз із божественним. От тільки такі, як моя матуся, скоріше з криками вибіжать з центру завантаження, аніж справді постануть перед чимось таким. Це темна стежка, Мікі, я відкрила двері, а софт уже знав, що робити далі, він хотів повести мене туди, він для цього призначений. Але там темно і холодно, і ти лишаєшся. Голим. Роздягнутим. Можна вкритися крилами, але вони холодні, Мікі. Холодні й шорсткі, і вони пахнуть черешнями й гірчицею.
— Але це з тобою супутник говорить? Чи ти думаєш, що в ньому там сидить марсіянин і керує ним?
— Ото було б неабищо, га? Вирішення найбільшої загадки нашого часу. Де ж то марсіяни, куди вони всі поділися? — ще одна крива посмішка.
Довгу хвилю я намагався увібрати в себе цю картину. Наші хижі шкірястокрилі попередники тисячами злітали в небо, щоб ангельський вогонь пальнув униз, перетворив їх і спалив на попіл, а тоді вони перероджувалися у віртуальності над хмарами. Можливо навіть, що вони зліталися сюди з усіх підвладних їм планет на паломництво, збиралися тут для своєї миті незворотного переходу на інший трансцендентальний рівень.
Я похитав головою. Позичена у зречницької школи система образів і залишкові елементи перекрученого християнського міфу про пожертву. Це перше, чого навчають молодих археологістів. Не намагайся переносити свій антропоморфічний багаж на тих, хто геть не схожий на людей.
— Надто легко, — сказав я.
— Точно. Я теж так подумала. Хай там як, до мене говорить саме супутник, я так само відчуваю, що це машина, як і віймінти, і софт реагує так само. Але так, там і досі сидять марсіяни. Те, що залишилося від Григорія Іші, коли з нього взагалі вдається видобути трохи словесного сенсу, щось белькоче про них. І я думаю, що Надя теж пригадає щось схоже, коли відступить на достатню відстань. Гадаю, що коли вона це зробить, коли нарешті згадає, як вийшла з їхньої бази даних в мою голову, то зможе поговорити з ними по-справжньому. І в порівнянні з цим той зв’язок, що я встановила, видасться нам азбукою Морзе, настуканою на тамтамі.