Тепер ми проходили повз ряди підірваних складів часів Заселення, контейнери й крани розкидані по доках, як дитячі іграшки, а торгові судна затоплені на якорі від краю до краю причалу. Калюжами навколо розливалися гидезні хімічні плями, і єдиними живими істотами в полі зору була жалюгідна з виду зграйка лисокрилів, що била крилами на перекошеному й хвилястому даху складу. Коли ми його проминали, один із них захилив голову і виголосив тріскотливий виклик, але то явно було для годиться.
— Оцих треба стерегтися, — похмуро сказала Кійока. — Вони непоказні, але розумні. В більшості місць вони вже вичистили узбережжя від бакланів і мартинів, і відомі випадки, коли вони нападали на людей.
Я знизав плечима.
— Ну, це ж їхня планета.
Показалися укріплення берегового плацдарму списантів. Сотні метрів гострого як бритва живого дроту, що невтомно повзав відповідно до своїх патрульних параметрів, нерівні ряди принишклих павучих блоків на землі й робовартові, що супилися на своїх сідалах на дахах. У воді над поверхнею виступало кілька бойових рубок автоматизованих мінісубмарин, які обрамлювали вигин гирла. Повітряні змії-розвідники ширяли через певні проміжки часу, прив’язані до кранів і комунікаційної щогли в серці плацдарму.
«Зброя для Ґевари» вимкнула тягу й дрейфувала боком між двома підводними човнами. На пристані кілька постатей відірвалися від роботи, і до новоприбулих долетіли голоси. Більшу частину роботи тихенько робили машини. Безпека плацдарму направила запит до навігаційної свідомості аероплава й дала дозвіл. Система автозахватів поговорила з гніздами доку, погодила траєкторію і вистрілила в яблучко. Дроти натяглися й підтягнули корабель. Багатосекційний коридор пробудився, вигнувся й приєднався до пасажирського шлюзу на березі. Антигравітація рвучко підняла судно до причального рівня. Клацнули двері.
— Час іти, — сказав Ласло й зник унизу, як щур у норі. Орр показав йому вслід непристойний жест.
— Випер нас сюди, а тоді тікаєш, як у срачці?
Назовні долинула нерозбірлива відповідь. Коридором стукали кроки.
— Ох, нехай іде, — сказала Кійока. — Все одно ніхто нікуди не дінеться, поки ми не поговоримо з Курумаєю. Навколо бульки буде черга.
Орр глянув на Сильву.
— Що робитимемо з Ядою?
— Залишимо тут, — чільниця із захватом розглядала огидне поселення з сірих булькобудів. Важко було повірити, що її вразило видовище — мабуть, вона слухала розмову автоматичних систем, розкривши чуття й загубившись у нескінченному потоці передач. Тоді вона рвучко вирвалася з нього й повернулася до своєї команди. — Каюти наші до обіду. Зараз нема сенсу її переносити, поки ми не знатимемо, що робити.
— А залізо?
Сильва знизала плечима.
— Те саме. Я не тягатиму те добро по Драві цілий день, поки ми чекатимемо на зустріч із Курумаєю.
— Думаєш, він знову нас пустить уперед?
— Після минулого разу? Чогось я сумніваюся.
Вузькі коридори нижніх палуб забивалися списантами, які тримали багаж у руках чи на голові. Двері кают поскладалися, їхні гості розбирали багаж перед тим, як і самим пірнути в тісняву. Гучні крики відскакували від стін коридорів на всі боки. Рух був спрямований переважно до носа й лівого борту, вихідного шлюзу. Ми вплелися у натовп і поповзли з Орром на чолі. Я тримався позаду і як міг захищав свої поранені ребра, та однак до них пробивалися випадкові штурхани. Я терпів зі стиснутими зубами.
Через суб’єктивно чималий відрізок часу ми вийшли з іншого кінця коридору для висадки й стали посеред булькобудів. Натовп списантів перед нами сунув між бульками до центральної щогли. На півдорозі туди на нас чекав Ласло, сидячи на розчахнутому пластиковому ящику. І либився.
— Чого ви так довго?
Орр удав, що гарчить. Сильва зітхнула.
— Ну хоч скажи, що ти вже взяв номерок.
Ласло розкрив долоню з серйозністю ілюзіоніста і явив нам крихітний шматок чорного кристала. З розмитого світла всередині склалося число «57». Побачивши число, Сильва і її супутники вибухнули приглушеними прокльонами.
— Так, це ще не скоро, — знизав плечима Ласло. — Вчорашні залишки. Там ще й досі роздають те, що лишилося. Я чув, що в Чистій Зоні вчора сталося щось серйозне. Ми ще встигнемо поїсти.
Він повів нас через табір до довгого сріблястого фургона, притуленого до одного з парканів периметра. Дешеві шаблонні столики й стільці утворювали кола довкруж віконця роздачі. По них розсіялося трохи публіки, що заспано й тихенько потягувала каву і їла сніданок з тарілочок із фольги. За віконцем рухалися туди й сюди, ніби по якихось рейках, троє операторів. Нас обдало парою і таким насиченим запахом їжі, що розворушилися навіть убогі чуття запаху й смаку синтетичного чохла.