— Лайно краб’яче, — пирхнула Кійока.
Оїші знову знизав плечима.
— Кажу, що чув.
— Механічні ляльки? Не може бути, хоч усрися. — Кійока шугнула в свою стихію. — В ЧЗ вже понад рік не бувало каракурі.
— І машин теж не бувало, — зауважила Сильва.
— Іноді лайно трапляється. Оїші, як думаєш, нас можуть сьогодні призначити?
— Вас, народ? — Оїші знов усміхнувся. — Нізащо, Сильво. Не після минулого разу.
Сильва зажурено кивнула.
— Так і думала.
Джазовий трек затих на мажорній ноті. У звільнений простір увірвався настирний, горловий жіночий голос. У підібраних для нього словах вчувався якийсь архаїчний ритм.
— Це був погляд Діззі Чанго на класику «По екліптиці», де він вивів стару мелодію під нове світло. Так само, як і квеллізм, що освітлює ту прадавню несправедливість економічного порядку, який ми принесли з собою далекою дорогою крізь найчорніший космос аж від берегів Землі. Звісно, давно з’ясовано, що Діззі усе життя був квеллістом, і він неодноразово казав, що…
Серед присутніх списантів прокотився стогін.
— Ага, а ще він усе життя жер амфетамін ложкою, — вигукнув хтось.
Ді-джейка і далі щебетала свою пропаганду серед насмішок і кпинів. Вона століттями співала одну й ту саму зашиту в програму пісню. Але нарікання звучали як заїжджена платівка і скидалися на таку саму потерту традицію, як наші протести проти музики в «Ватанабе». Оррове глибоке знання джазу років Заселення отримало яке-не-яке пояснення.
— Поскакав далі, — сказав Оїші. — Можливо, здибаємося в Нечищеному, еге ж?
— Можливо, — Сильва подивилася йому вслід, а тоді повернулася до Ласло.
— Що з нашим часом?
Прудкориб видобув із кишені чип на чергу і показав його нам. Число змінилося на «52». Сильва гидливо видихнула.
— То що таке каракурі? — спитав я.
— Механічні ляльки, — зневажливо кинула Кійока. — Не хвилюйся, ти їх тут не побачиш. Ми їх минулого року вичистили.
Ласло знову запхнув чип до кишені.
— Це допоміжні машини. Бувають усіх форм і розмірів, маленькі завбільшки з лисокрила, тільки не літають. Руки й ноги. Іноді озброєні, а ще швидкі. — Він усміхнувся. — З ними не дуже весело.
Сильва раптом нетерпляче напружилася. Вона звелася на ноги.
— Я йду говорити до Курумаї, — оголосила вона. — Гадаю, настав час зголоситися до зачистки.
Загальний протест, голосніший за той, що ді-джейка викликала своєю пропагандою.
— …не серйозно кажеш.
— За зачистки платять лайно.
— Теліпатися ото туди-сюди…
— Народ, — вона підняла руки. — Мені все одно, чуєте? Якщо ми не обскачемо чергу, то не виберемося звідси до завтра. А це капець як недобре. Якщо хтось із вас забув, то нагадаю, що запах від Яди невдовзі стане антисоціальним.
Кійока відвела погляд. Ласло з Орром бурмотіли в залишки свого супу з місо.
— Хтось піде зі мною?
Тиша й потуплені погляди. Я озирнувся, а тоді випростався, розкошуючи в новій для мене відсутності болю.
— Аякже. Я піду. Той Курумая ж не кусається?
Вигляд він мав такий, ніби міг і вкусити.
Якось на Шарії я мав діло з одним вождем кочівників, таким шейхом, чиє багатство було розпихане по базах даних на всій планеті, який проводив свої дні за тим, що випасав напіводомашнених генетично адаптованих бізонів й жив у наметах на сонячній енергії по всьому Джаханському степу. Прямо чи непрямо йому присягала на вірність сотня тисяч степових кочівників, і всі, хто сидів з ним у наметі, відчували, яка в ньому зосередилася верховність.
Шіґео Курумая був блідішою варіацією такої постаті. Він домінував у командній бульці з такою самою стислогубою, гостроокою силою, і це при тому, що сидів за столом із купою встановленого обладнання й оточений фалангою списантів, що обступила його, чекаючи на своє призначення. Як і Сильва, він був чільником, — чорне з сивиною, заплетене волосся не приховувало центрального дроту, скрученого в самурайському стилі, що застарів на тисячу років.
— Особливе призначення, дайте дорогу, — Сильва вганялася плечем між іншими списантами. — Дайте дорогу. Особливе призначення. Чорт забирай, та розійдіться ж ви хоч трохи. Особливе призначення.
Вони бурчали й розступалися, і так ми пройшли наперед. Курумая майже не відвернувся від співрозмовників — трьох списантів, зачохлених у стрункі молоді тіла, в яких я почав упізнавати прудкорибський стандарт. Його обличчя було незворушне.