— Твій семпай має кілька слів.
Він зиркнув на мене розмоклими, ненависними очима, але приклав телефон до вуха. Стиснуті японські склади заточилися з нього, наче хтось грав рифи на пробитому газовому балончику. Він закляк, його голова похилилася. Відповіді були уривчасті й односкладові.
Часто проскакувало слово «так». В одному можна віддати якудзі належне — такої дисципліни, як у їхніх лавах, нема більше ніде.
Одностороння розмова завершилася, і Юкіо простягнув телефон до мене, не підводячи погляду. Я взяв його.
— Справу вирішено, — сказав мені на вухо Танаседа. — Будь ласка, подбайте про інше місце перебування на залишок ночі. Повертайтеся за шість годин від цього часу, і ваше обладнання разом із винагородою чекатимуть на вас. Ми більше не почуємося. Це було дуже прикре непорозуміння.
Не було схоже, що він дуже засмутився.
— Не порадите хороше місце для сніданку? — спитав я.
Тиша. Ввічливе статичне шипіння на фоні. Я трохи потримав телефон на долоні, а тоді знову кинув його Юкіо.
— А ви? — я подивився на якудзу, тоді на Плекса і знову на якудзу. — Порадите хороше місце для сніданку?
Розділ другий
До того, як Леонід Мечек вивергнув своє благодіяння на кволу економіку Шафранового архіпелагу, Текітомура перебивалася сезонними заробітками на чартерних мисливських рейсах на пляшкоспинів для заможних спортсменів з Міллспорта чи островів Охрид та збиранням сіткомедуз заради жиру з їхніх тіл. Останніх легше було ловити вночі завдяки їхній біолюмінісценції, але екіпажі, що цим займалися, зазвичай виходили в рейси лишень на кілька годин. Пересидиш — і тонесенькі жалкі вусики сіткомедуз так густо обліплять одяг і всі поверхні на палубі, що через токсини в повітрі й опіки шкіри вся продуктивність зійде нанівець.
Всю ніч тральники заходили в порт, щоб обмити екіпажі й палуби дешевим біорозчинником зі шлангів. У світлі ліхтарів Анжьє з обмивної станції вишикувалися в коротку шеренгу бари та їдальні, що працювали до світанку.
Плекс, із якого вибачення текли, як вода з дірявого відра, пройшов зі мною через район складів до пристані, в позбавлений вікон заклад під назвою «Токійська ворона». Він не дуже відрізнявся від моряцьких барів нижчого штибу в Міллспорті — заляпані контурні стінописи, що зображали Ебісу з Ельмом, розбавлені стандартними ритуальними пластинками з кандзі чи аманглійською латиницею: «Спокійних вод і повних сіток!». Екрани над шинквасом із дзеркального дерева з місцевими прогнозами погоди, схемами руху орбітальних супутників і найгарячішими планетарними новинами. Споконвічне голопорно на широкій проєкторній платформі в кінці зали. Екіпажі тральників з розмитими втомою обличчями обсіли шинквас і скупчилися за столиками. Народу було небагато, переважно чоловіки, здебільшого нещасні.
— Я пригощаю, — квапливо сказав Плекс, коли ми ввійшли.
— Ясно, що пригощаєш.
Він боязко зиркнув на мене.
— Гм, то що тобі взяти?
— Те, що тут видають за віскі. Геть нерозбавленого. Щоб я міг відчути смак навіть через дохлі рецептори цього драного чохла.
Він подався до шинквасу, а я за звичкою відшукав столик у кутку. Двері й відвідувачі в полі зору. Я опустився на стілець і скривився, ворухнувши переліченими бластером ребрами.
Суцільне лайно.
Не зовсім. Я намацав пам’яті через тканину кишені куртки. Я дістав те, по що прийшов.
Є якась причина просто не перерізати їм горлянки уві сні?
Вони мусили знати. Мусили бачити, що на них чекає.
Плекс повернувся зі склянками й дошкою втомлених з виду суші. З якоїсь невідомої причини він був задоволений собою.
— Слухай, Таку. Не переймайся через ті загони нюхачів. У синтетичному чохлі…
Я глянув на нього.
— Еге ж. Знаю.
— Ну і, знаєш, це ж усього шість годин.
— Плюс цілий завтрашній день, допоки рушить аероплав, — я підхопив свою склянку. — Я певен, Плексе, що тобі зараз краще замовкнути.
Він так і зробив. За кілька похмурих хвилин я зрозумів, що так мені теж не подобалося. В цій синтетичній шкірі я був страшенно сіпаний, смикався, наче з мене вивітрювався мет, не міг примиритися зі своїм фізичним аспектом. Треба було розвіятися.
— Ти давно знаєш Юкіо?
Він підвів понурий погляд.
— Я думав, ти хотів…
— Так. Пробач. Мене сьогодні підстрелили, і мій настрій від цього не покращився. Я просто…
— То тебе підстрелили?
— Плексе, — я виразно нахилився до нього через стіл. — Тобі, певно, не слід так підвищувати свій довбаний голос.