— Жан усе більше й більше любить музику, — говорить Лол. — Іноді він грає до ранку. Це трапляється з кожним разом частіше.
— Це людина, про яку говорять, говорять про його концерти, — каже П’єр Беньєр. — Рідко трапляється бенкет, вечірка, де б про нього не говорили.
— Це майже правда, — кажу я.
Лол говорить, щоб затримати їх, щоб затримати мене, намагається полегшити собі задачу. Татіана не слухає.
Лол сідає на краєчок стільця, готова піднятися, якщо хтось дасть сигнал про відхід. Вона каже:
— Жан одружився за цікавих обставин. Мабуть, через це також люди говорять про нього, вони згадують про наше одруження.
Тоді я запитую в Татіани:
— А яким був Майкл Річардсон?
Вони, не здивовані, дивляться одна на одну без кінця, без кінця вирішують неможливість розказати, усвідомити ці миті, цю ніч, глибина якої відома тільки їм, години якої спадали, вони бачили, одна по одній, до останньої, яка знайшла кохання, змінене руками, іменами, помилкою.
— Він ніколи не повертався, ніколи, — каже Татіана. — Яка ніч!
— Повертався?
— Він нічого не має в Т. Біч. Його батьки померли. Спадок він продав також не повертаючись.
— Я знала, — каже Лол.
Вони говорять між собою. Скрипка продовжує грати. Напевно, Жан Бедфорд грає також для того, щоб не бути з нами цього вечора.
— Можливо, він помер?
— Можливо. Ти його любила, як саме життя.
Лол робить легку гримаску сумніву.
— А чому приходила поліція?
Татіана дивиться на нас, дещо приголомшена, розгублена: цього вона не знала.
— Ні, твоя мати говорила про це, але поліція не приходила.
Вона задумалася. І саме тоді неясність повертається. Але вона повертається лише на бал.
— Проте мені здавалося. Було необхідно, щоб він поїхав?
— Коли?
— Вранці?
Лол прожила всю свою юність тут, у С. Тахла, її батько був німець за походженням, він був викладачем історії в університеті, її мати була родом зі С. Тахла, Лол має брата, що старший за неї на дев’ять років, він живе в Парижі, вона не говорить про цього свого єдиного родича. Лол зустріла чоловіка з Т. Біч під час своїх шкільних канікул одного ранку на кортах. Він мав двадцять п’ять років, єдиний син великих землевласників в околицях, без роботи, освічений, блискучий, занадто блискучий, з похмурим настроєм. Лол покохала Майкла Річардсона, відколи побачила.
— Як тільки він змінився, він мусив поїхати.
— Жінка, — каже Татіана, — то була Анн-Марі Штреттер, француженка, дружина французького консула в Калькутті.
— Вона померла?
— Ні, вона постаріла.
— Як ти знаєш?
— Іноді я бачу її влітку, вона проводить кілька днів у Т. Біч. Це кінець. Вона ніколи не покидала свого чоловіка. Те, що було між ними, певно, продовжувалося дуже недовго, кілька місяців.
— Кілька місяців, — повторює Лол.
Татіана бере її за руку, стишує голос.
— Слухай, Лол, послухай мене. Чому ти кажеш хибні речі. Ти це невмисно?
— Навколо мене, — знов починає Лол, — всі помилялися щодо істинних причин.
— Відповідай мені.
— Я брехала.
Я запитую:
— Коли?
— Весь час.
— Коли ти кричала?
Лол не намагається відступати, вона здається Татіані. Ми не рухаємось, не робимо жодного жесту, вони забули про нас.
— Ні. Не тоді.
— Ти хотіла, щоб вони залишилися?
— Тобто? — каже Лол.
— Чого ви бажаєте?
Лол замовкає. Ніхто не наполягає. Потім вона відповідає мені:
— Побачити їх.
Я виходжу на ґанок. Я чекаю на неї. Від першої хвилини, коли вони обіймалися перед терасою, я чекаю на Лол В. Штайн. Вона цього хоче. Цього вечора, затримуючи нас, вона грає з вогнем, це чекання, вона весь час відкладає його, схоже, що вона все ще чекає в Т. Біч того, що відбудеться тут. Я помиляюся. Куди ми йдемо з нею? Можна помилятися без кінця, але ось ні, я спиняюсь: вона хоче бачити, як приходить зі мною, насувається на нас, нас поглинає темрява завтрашнього дня, що стане ніччю в Т. Біч. Зовсім скоро, коли я поцілую її губи, двері відчиняються, я повернуся. П’єр Беньєр слухає, він більше не говорить про те, щоб піти, його замішання зникло.
— Він був молодший за неї, — каже Татіана, — але наприкінці ночі, здавалося, вони мали однаковий вік. Ми всі мали величезний вік, незліченний. Ти була найстаршою.
Кожного разу, коли одна з них говорить, ніби відкривається шлюз. Я знаю, що до останнього ніколи не дійде.
— А ти помітила, Татіано, танцюючи, вони говорили щось одне одному укінці?
— Я помітила, але я не почула.
— Я почула: можливо, вона помре.
— Ні. Ти весь час залишалася там, де ти була, біля мене, за зеленими рослинами, у глибині, ти не могла почути.
Лол повертається. Ось вона, раптом байдужа, неуважна.
— Отже, та жінка, яка пестила мою руку, то була ти, Татіано?
— То була я.
— Ах, ніхто, ніхто про це не подумав!
Я повертаюся. Вони обидві згадують, що я не втратив слова.
— Коли почало розвиднятися, він шукав тебе очима, але не знайшов. Ти це знала?
Лол нічого не знала.
Наближення до Лол не існувало. Не можна було наблизитися чи віддалитися від неї. Потрібно чекати, поки вона прийде шукати вас, поки вона забажає. Вона хоче, я це ясно розумію, щоб я зустрів її та побачив у певному просторі, який вона облаштовує тепер. У якому просторі? Він населений привидами з Т. Біч? А може, єдиною, яка вижила — Татіаною, захопленою в пастку хитрощами двадцяти жінок з іменем Лол? Чи він інакший? Зовсім скоро відбудеться моє представлення, сама Лол представить мене. Як вона проведе мене до себе?
— Я гадаю, що за десять років залишилося лише три особи, вони та я.
Я ще раз запитую:
— Ви чогось бажаєте?
З точнісінько таким само ваганням, з тією ж самою паузою, вона відповідає:
— Побачити їх.
Я все бачу. Я бачу саме кохання. Очі Лол поранені кинджалами світла: навкруги — чорне коло. Я бачу одночасно й світло, і темряву, що огортає її. Вона підходить до мене, весь час однаковою ходою. Вона не може просуватися ні швидше, ні повільніше. Найменша зміна в її русі здається мені катастрофою, остаточною поразкою нашої історії: ніхто не прийде на побачення.
Але чого я не знаю про себе самого до такої міри, і як через неї я зможу отримати пізнання? Хто буде там, у ту мить біля неї?
Вона приходить. Продовжує приходити навіть у присутності інших.
Ніхто не бачить, як вона просувається вперед.
Вона говорить ще про Майкла Річардсона, вони нарешті зрозуміли, вони намагалися вийти з бальної зали, помиляючись, направляючись до уявних дверей.
Коли вона говорить, коли вона рухається, дивиться або відволікається, у мене таке відчуття, ніби маю перед очима особистий та фундаментально розроблений спосіб брехати, величезне поле, але із межами зі сталі. Для нас, ця жінка бреше про Т. Біч, про С. Тахла, про цю вечірку, про мене, про нас, зовсім скоро вона брехатиме про нашу зустріч, я передбачаю це, вона бреше також про себе, про нас. Вона бреше тому, що розрив, у якому ми перебуваємо — вона і ми — його проголосила лише вона одна, — але мовчки — у такому потужному сні, що вона навіть не зафіксувала його віртуальність, і вона вже забула, що мала такий сон.
Я жадаю, як спраглий, пити це туманне та позбавлене смаку та кольору молоко слова, що йде від Лол В. Штайн, стати частиною брехні, яку говорить вона. Нехай вона забере мене, нехай нарешті все піде інакше після сьогоденної пригоди, нехай вона знищить мене до останку, я стану покірним, мов раб, нехай залишиться тільки надія бути знищеним до останку, бути покірним.
Западає довга тиша. Зростаюча увага, яку ми приділяємо одне одному, є її причиною. Ніхто цього не помічає, ще ніхто, ніхто? Чи я в тому впевнений?