— Якої?
— Я не знаю. Мені щось відомо лише про недвижність життя. Тож коли вона порушується — я це знаю.
Вона знов наділа ту саму білу сукню, що й першого разу, коли прийшла до Татіани Карл. Її видно під розстебнутим сірим плащем. Оскільки я дивлюся на сукню, вона зовсім скидає сірий плащ. Так вона показує мені свої оголені руки. У її свіжих руках — літо.
Вона говорить зовсім тихо, схилившись уперед:
— Татіана.
Я не сумнівався, це — поставлене питання.
— Ми зустрілися у вівторок.
Вона це знала. Вона стає вродливою, тією вродою, яку пізно вночі, чотири дні тому, я в неї вирвав.
Вона запитує з видихом:
— Як?
Я відразу не відповів. Вона подумала, що я неправильно зрозумів питання. Вона продовжує:
— Якою була Татіана?
Якби вона не заговорила про Татіану Карл, я б сам це зробив. Вона стривожена. Вона сама не знає, що зараз відбудеться, що викличе відповідь. Ми вдвох перед питанням, перед зізнанням.
Я приймаю це. Я вже прийняв у вівторок. І навіть, певно, від перших митей моєї зустрічі з нею.
— Татіана чарівна.
— Ви не можете обходитися без неї, чи не так?
Я бачу, що мрію майже досягнуто. Плоть розривається, кровоточить, прокидається. Вона намагається слухати внутрішній шум, їй це не вдається, вона перевантажена досягненням, хай навіть і не завершеним, свого бажання. Її повіки б’ються під дією надто сильного світла. Я припиняю дивитися на неї в той час, у який продовжується надто довге завершення цього моменту.
Я відповідаю:
— Я не можу без неї.
Потім, це неможливо, я знову дивлюся на неї. Її очі наповнилися слізьми. Вона придушує дуже велике страждання, у якому вона не тоне, яке, навпаки, вона підтримує, з усіх своїх сил, на межі його найвищого вияву, який був би вираженням щастя. Я не кажу нічого. Я не приходжу їй на допомогу в цьому порушенні її єства. Мить закінчується. Сльози Лол, знов стримані, повертаються до затаєного потоку сліз її тіла. Мить не зрушилася, не привела ні до перемоги, ні до поразки, вона нічим не забарвилася, лише заперечуючи все, проминуло задоволення.
Вона каже:
— Так буде ще краще, ви побачитеся з Татіаною через деякий час, скоро.
Я усміхаюся їй, все ще в тому ж стані — одночасно незнаючий та попереджений щодо майбутнього, яке визначає вона одна, сама не знаючи того.
Ми обоє нічого не знаємо. Я кажу:
— Я б хотів.
Вона змінюється на лиці, блідне.
— Але ми, — говорить вона, — що ми зробимо з цим?
Я розумію цей вердикт, я б сам промовив його на її місці. Я можу поставити себе на її місце, але в тому, у чому вона не хоче.
— Я б також хотіла, — говорить вона.
Вона стишує голос. На її повіках виступив піт, смак якого я знаю від тієї ночі.
— Але Татіана Карл тут, єдина у вашому житті.
Я повторюю:
— Єдина в моєму житті. Саме так я кажу, коли говорю про неї.
— Це потрібно, так треба, — говорить вона і додає: — Тепер, оскільки я вас кохаю.
Слово перетинає простір, шукає і зупиняється. Її слово зупинилося на мені.
Вона кохає, кохає того, хто мусить кохати Татіану. Ніхто, ніхто не любить Татіану в мені. Я є частиною перспективи, яку вона зараз будує з вражаючою впертістю, я не боротимусь. Татіана мало по малу проникає, ламає двері.
— Ходімо, пройдемося. Я маю вам дещо сказати.
Ми пішли бульваром, поза вокзалом, де саме було мало людей. Я взяв її під руку.
— Татіана прийшла трохи пізніше за мене в номер. Іноді вона це робить навмисно, щоб спробувати змусити мене подумати, що вона не прийде. Я це знаю. Але вчора в мене було безумне бажання, щоб Татіана була поряд зі мною.
Я чекаю. Вона не ставить запитань. Як дізнатися, чи вона точно знає, що я бачив її серед жита? До того ж, вона не розпитує. Я знов починаю говорити.
— Коли вона прийшла, вона мала цей достойний вигляд, ви знаєте, її вигляд, коли її мучить сумління, вигляд нещирого сорому, але ми знаємо, ви і я, що за цим ховається в Татіані.
— Маленька Татіана.
— Так.
Я розповідаю Лол В. Штайн:
Татіана знімає свій одяг і Жак Гольд дивиться на неї, дивиться із цікавістю на ту, яку вже не кохає. Зі спаданням кожного елементу одягу він усе більше впізнає це ненаситне тіло, до існування якого він є байдужим. Він уже вивчив це тіло і знає його краще, ніж сама Татіана. Він усе ж таки довго дивиться на його прогалини білого, який нюансується на вигинах форми або чистою блакиттю артерій, або брунатним кольором сонця. Він дивиться на неї, аж допоки втрачає, випускає з уваги тотожність кожної форми, усіх форм і навіть цілого тіла.
Але Татіана говорить.
— Але Татіана щось говорить, — шепоче Лол В. Штайн.
Для її затишку я б вигадав Бога, якби це було потрібно.
— Вона називає ваше ім’я.
Я не вигадав.
Він ховає обличчя Татіани Карл під простирадлами й таким чином він має в руках її тіло, позбавлене голови, у повному своєму розпорядженні. Його сваволя повертає це тіло, розсуває його члени або збирає їх, напружено споглядає його непереборну красу, входить у нього, завмирає, у забутті чекає на вологу, забуття тут.
— О, як Татіана вміє віддаватися, яке диво, це має бути надзвичайно.
Це побачення, вони обоє, він і Татіана, дістали з нього багато задоволення, більше ніж зазвичай.
— Чи вона більше нічого не говорить?
— Вона говорить про Лол В. Штайн під простирадлом, що вкриває її.
Татіана розповідає з багатьма подробицями й часто повертається до одних і тих самих про бал у міському казино, де Лол, як кажуть, втратила розум. Вона дуже довго описує худорляву жінку вбрану в чорне, Анн-Марі Штреттер і пару, яку вони утворювали з Майклом Річардсоном, як у них вистачало сили танцювати ще і ще, як було зовсім дивно бачити, що вони змогли зберегти цю звичку в цьому урагані ночі, який, здавалося, вигнав з їхнього життя будь-яку звичку, навіть, каже Татіана, звичку кохання.
— Ви не уявляєте, — говорить Лол.
Знов потрібно змусити Татіану замовкнути під простирадлом. Але потім, ще пізніше, вона знов починає. У той момент, коли вони прощаються, вона запитує в Жака Гольда, чи він знов бачився з Лол. І хоча він не був певний нічого, що було між ними з цього приводу, він вирішує збрехати Татіані.
Лол спиняється.
— Татіана не зрозуміла б, — каже вона.
Я нахиляюся, я відчуваю її лице. Вона має дитинний аромат, подібний до тальку.
— Я дозволив їй піти першою, всупереч нашій звичці. Я згасив світло в номері. Я довгий час залишався в темряві.
Вона проходить повз відповідь на відстані подиху, саме час сказати інше — сумне:
— Татіана завжди так поспішає.
Я відповідаю:
— Так.
Вона говорить, дивлячись на бульвар:
— Те, що відбулося в цьому номері між Татіаною і вами, — я не спроможна пізнати. Я ніколи не дізнаюся. Коли ви мені розповідаєте — йдеться про інше.
Вона знов починає ходити, зовсім тихенько запитує:
— Але це ж не я, правда, це Татіана, з головою, захованою під простирадлом?
Я обіймаю її, я мушу зробити їй боляче, вона злегка скрикує, я відпускаю її.
— Це для вас.
Ми ходимо під стіною, нас не видно. Вона дихає, прихилившись до моїх грудей. Я більше не бачу її обличчя, такого ніжного, його напівпрозорих обрисів, її майже завжди здивованих очей, здивованих, шукаючих.
І ось коли думка про її відсутність стала для мене нестерпною. Я їй висловив цю болісну думку, яка прийшла до мене. Вона сама, вона не відчувала нічого подібного, вона була здивована. Вона не розуміла.
— Чому б я десь зникла?
Я вибачився. Але цей жах — і я нічого не можу вдіяти — вже тут. Я впізнаю відсутність, її вчорашню відсутність, мені її бракує кожної миті, і навіть тепер.
Вона говорила зі своїм чоловіком. Вона сказала йому, що вважає, що між ними все скінчилося. Він не повірив їй. Чи не говорила вона йому подібних речей раніше? Ні, ніколи вона того не робила.