Я питаю: Чи вона завжди поверталася?
Я говорив природно, але вона не помилилася щодо раптової зміни мого глосу. Вона каже:
— Лол завжди поверталася, тільки не з Жаном Бедфордом.
Вона починає довгий відступ про страх, який вона має: у її оточенні припускають можливість того, якось із нею може трапитися рецидив, особливо її чоловік. Ось чому вона не говорила з ним настільки прямо, як їй хотілося б. Я не запитую, на які підстави міг би спиратися цей страх. Вона цього не говорила. Певно, вона ніколи не говорила про цю загрозу протягом десяти років.
— Жан Бедфорд гадає, що врятував мене від відчаю, я ніколи цього не заперечувала, я ніколи не говорила йому, що все було не так.
— Чому?
— З тої миті, коли ввійшла та жінка, я більше не кохала мого нареченого.
Ми сидимо на лаві. Лол пропустила потяг, яким пообіцяла собі поїхати. Я цілую її, вона повертає мені мої цілунки.
— Коли я говорю, що я більше не любила його, я хочу сказати, що ви не уявляєте, до чого можна дійти у відсутності кохання.
— Скажіть мені слово, щоб це висловити.
— Я не знаю.
— Життя Татіани важить для мене не більше, ніж життя незнайомки, далекої, чийого імені я навіть не дізнаюся.
— Це ще більше.
Ми не розлучаємося. Я відчуваю її на своїх губах, вона розпалена.
— Це заміщення.
Я не відпускаю її. Вона говорить зі мною. Потяги проїздять повз нас.
— Ви прагнули їх бачити?
Я беру її губи. Я заспокоюю її. Але вона вивільняється. Дивиться на землю.
— Так. Я більше не була на своєму місці. Вони забрали мене із собою. Я знову залишилася без них.
Вона злегка супить брови й це для неї настільки не притаманне, що я тривожуся.
— Я іноді боюся, що це знову розпочнеться.
Я більше не обіймаю її.
— Ні.
— Але цього не слід боятися. Це лише слово.
Вона зітхає.
— Я не розумію, хто є на моєму місці.
Я притягаю її до себе. Її губи свіжі, майже холодні.
— Не змінюйся.
— Але якщо одного дня я… — вона спотикається на слові, якого не знаходить, — чи мені дозволять гуляти?
— Я вас сховаю.
— Вони помиляться того дня?
— Ні.
Вона обертається і говорить зовсім голосно, усміхаючись із запаморочливою впевненістю.
— Я знаю, що ви, ви зрозумієте, що б я не вчинила. Потрібно буде лише довести іншим, що ви маєте рацію.
За мить я заберу її назавжди. Вона зіщулюється, готова до того, щоб її забрали.
— Я б хотіла лишитися з вами.
— Чому ні?
— Татіана.
— Дійсно.
— Ви могли б так само кохати Татіану, — каже вона, — це було б подібно до…
Вона додає:
— Я не розумію, що відбувається.
— То буде подібним.
Я запитую:
— Навіщо ця вечеря за два дні?
— Так треба, для Татіани. Давайте помовчимо хвилинку.
Її мовчання. Ми не рухаємось, наші обличчя ледве доторкаються одне до одного, без єдиного слова, довго. Шум потягів зливається в єдиний шум, ми його чуємо. Вона говорить мені не рухаючись, лише кінчиками губ:
— У певному стані зникає всякий слід почуття. Я вас не кохаю, коли замовкаю в певний спосіб. Ви помітили?
— Я помітив.
Вона потягається, вона сміється.
— І потім я знов починаю дихати, — каже вона.
Я маю зустрітися з Татіаною в четвер о п’ятій. Я їй кажу це.
* * *
Отже, цей обід у Лол відбувся. Туди було запрошено ще три особи, з якими не були знайомі ні Беньєри, ні я. Літня пані, викладач у консерваторії Ю. Бриджу, двоє її дітей, молодий чоловік та молода жінка, на чийого чоловіка, вочевидь, дуже чекав Жан Бедфорд, і який мав з’явитися лише після вечері.
Я прийшов останнім.
Я не призначив зустрічі з нею. У ту мить, коли вона сідала на потяг, вона сказала, що ми призначимо її цього вечора. Я чекаю.
Вечеря відносно мовчазна. Лол не чинить жодного зусилля для того, щоб вона була менш мовчазною. Можливо, вона цього навіть не помічає. Упродовж усього вечора вона не завдає собі клопоту, щоб пояснити, хай навіть віддаленим натяком, чому вона нас тут зібрала. Чому? Мабуть, ми єдині люди, яких вона знає достатньо, щоб запросити до себе. Якщо Жан Бедфорд і має друзів, то переважно серед музикантів, я знаю від Татіани, що він зустрічається з ними без дружини, не вдома. Лол зібрала разом усіх своїх знайомих, це очевидно. Але навіщо?
Між літньою пані та Жаном Бедфордом точиться тиха, не помітна для інших, бесіда. Я чую: «Якби молоді було відомо про наші концерти, повірте мені, ми мали б повні зали». Молода жінка говорить із П’єром Беньєром. Я чую: «Париж у жовтні». Потім: «…Я нарешті зважилася на це».
І знову Татіана Карл, Лол В. Штайн і я — ми збираємося разом: ми мовчимо. Цієї ночі Татіана телефонувала мені. Вчора я шукав Лол і не знайшов її ні в місті, ні вдома. У вітальні, де вона зазвичай збирається зі своїми дівчатами, світло не вмикалося… Я погано спав, весь час перебував у тому самому сумніві, який розвіює тільки день, що хтось щось помітить, що їй більше не дозволять виходити одній у С. Тахла.
Здається, Татіана нетерпляче чекає завершення вечері, вона занепокоєна. Мені видається, що вона має щось спитати в Лол.
Ми весь час мовчимо, майже повністю. Татіана запитує в Лол, де вона збирається провести відпустку. У Франції, відказує Лол. Ми знов мовчимо. Татіана дивиться на нас, по черзі, вона, певно, помітила, що та увага, яку ми приділяли одне одному того разу, у Лол, зникла. Від нашого останнього побачення в Готелі де Буа — я часто сам проходжу на вечерю до Беньєрів — вона більше не говорила зі мною про Лол.
Розмова поступово стає спільною. Господині ставлять питання. Три запрошені особи перебувають із нею в дуже приязному знайомстві. З нею поводяться трішки лагідніше, ніж того вимагають її слова, або відповіді. У цій ніжній приязні — за нею спостерігає також її чоловік — я бачу ознаку минулої та майбутньої тривоги, постійної тривоги, у якій мають жити всі її близькі. До неї говорять тому, що так треба, але її відповідей бояться. Чи цього вечора тривога помітніша, ніж завжди? Не знаю. Якщо це не так, мене ця тривога заспокоює, я бачу в ній підтвердження того, що сказала мені Лол про свого чоловіка: ні Жан Бедфорд і ніхто інший ні про що не підозрює. Тоді, єдиний його клопіт, видається, — це завадити своїй дружині сказати щось небезпечне на людях. Особливо цього вечора. Він дивився несхвально на цю вечірку, яку він усе ж таки дозволив Лол організувати. Якщо він стережеться когось, то це Татіана Карл, наполегливий погляд Татіани на його дружину — я добре це бачу, я часто дивлюся на нього — він його помітив. Він не забуває про Лол, коли говорить про свої концерти з літньою пані. Він кохає Лол. Але позбавлений її, він, мабуть, так і залишиться люб’язним. Потяг — як це не дивно, — який викликає в нас двох Лол В. Штайн, скоріше віддаляє мене від нього. Я не думаю, що він знає її якось інакше, ніж через поголос про її колишнє божевілля, певно, він гадає, що володіє жінкою, сповненою несподіваних принад, з яких не найменшим елементом є загроза. Він думає, що захищає свою дружину.
У мертвий час вечері, коли очевидна знепліднююча абсурдність ініціативи Лол розповсюджується ніби дим, моє кохання показалося, я відчув, що воно видиме і що його, попри мої зусилля, побачила Татіана Карл. Але Татіана ще сумнівалася.
Тоді говорили про попередній дім Бедфордів, про парк.
Лол праворуч від мене, між П’єром Беньєром та мною. Раптом вона наближає своє лице до мене, не дивлячись, без виразу, так, ніби вона збиралася поставити мені питання, яке не звучить. І так, така близька, вона запитує в пані, яка сидить із протилежного боку столу:
— Чи в парку знов з’явилися діти?
Я відчував його присутність праворуч від себе, коли лише відстань витягнутої руки відділяла мене від її обличчя — гірке вістря, незмінне вістря кохання раптом вийшло, постало з неясної ідеї сукупності. Саме тоді моє дихання перервалося. Люди задихаються, коли є занадто багато повітря. Це помітила Татіана. Лол також. Вона дуже повільно відступила. Брехню знов було приховано. Я знов заспокоївся. Татіана, напевно, йде від версії про хворобливу неуважність Лол до думки про вчинок не зовсім нерозважливий — сенс якого вона ще не знає. Літня пані нічого не побачила, вона відповідає: