Майже світська жінка, вона могла б заспокоїти менш прискіпливих спостерігачів, ніж Татіана й П’єр Беньєр.
— Я можу помилятися. Можливо, все досконало.
— Навіщо ще раз їхати до Т. Біч?
— Для мене.
П’єр Беньєр привітно всміхається мені. На дні цієї усмішки — тепер переконаність, пересторога, якщо завтра Татіана заплаче, мене буде звільнено зі служби в лікарні департаменту. Я вигадую, що П’єр Беньєр бреше.
— Ви вигадуєте, — говорить він своїй дружині. — Він абсолютно байдужий до Лол В. Штайн. Він майже не слухає, що вона йому говорить.
Татіана Карл виявляється оточеною брехнею, у неї голова йде обертом і її затоплює думка про смерть, прохолодною водою хай ллється вона на цей опік, хай прийде вона вкрити цей сором, хай прийде вона, тоді здійсниться правда. Яка правда? Татіана зітхає. Танець скінчився.
Я танцював із жінкою з Ю. Бриджу, я говорив із нею, і я вчинив цей злочин, з полегшенням, я вчинив його. І Татіана мала бути певною, що це була Лол В. Штайн. Але те, що я бачу цікавого в Лол В. Штайн, чи відкрив би я його сам, хіба не вона сама мені його показала, чи не було це її справою? Єдиною за всі роки новиною для Татіани, зрадженої того вечора, було страждання. Я вигадую, що ця новина гризе їй серце, відкриває шлюзи поту в гущавині розкішної шевелюри, позбавляє погляд його гордовитої невтішності, обмежує її, змушує похитнутися її вчорашній песимізм — хто знає? Можливо, білий прапор закоханих, які здійснюють свою першу подорож, промайне дуже близько й до мого дому.
Татіана обминає гостей, підходить, запрошує мене на цей танець, що починається.
Я танцюю з Татіаною Карл.
Лол сидить біля патефона. Здається, тільки вона не помітила. Платівки проходять через її руки, вона видається зневіреною. Ось що я думаю про Лол В. Штайн — того вечора, речі уточнюються навколо неї, і вона помічає в них раптом гострі краї, залишки, що тиняються по всьому світі, які крутяться, це сміття, вже наполовину згризене щурами, біль Татіани, вона бачить це, вона охоплена скрізь відчуттям, що можна підсковзнутися на цьому слизі. Вона вірила, що таке було можливо, щоб час поперемінно наповнювався та звільнявся, щоб він наповнювався та звільнявся, а потім, щоб він був знову готовим до вжитку, завжди, вона ще так думає, вона так буде думати завжди, і ніколи вона не одужає.
Татіана говорить мені про Лол тихим голосом, квапливо:
— Коли Лол говорить про щастя, про що вона говорить?
Я не брехав.
— Я не знаю.
— Але що з тобою, що з тобою?
Непристойно, вперше від початку її зв’язку з Жаком Гольдом, Татіана Карл у присутності свого чоловіка піднімає своє лице до свого коханця, так близько, що він міг би торкнутися губами її очей. Я кажу:
— Я люблю тебе.
Коли він вимовив це, його губи лишилися напіввідкритими, щоб ці слова могли пролитися до останньої краплини. Але потрібно буде знов розпочати, якщо буде ще раз дано наказ. Татіана побачила, що його погляд, під опущеними повіками, було спрямовано, більше ніж коли-небудь, поряд із нею, туди, де вона не знаходиться, до немічних рук Лол В. Штайн, що лежали на платівках.
Цього ранку по телефону я їй вже це сказав.
Вона здригається під ударом тяжкої образи, але удар уже нанесено, Татіану вбито. Коли вона їх знаходить, Татіана Карл бере ці слова, сьогодні вона відбивається, але вона їх почула.
— Брехун, брехун.
Вона схиляє голову.
— Я не можу більше бачити твоїх очей, твоїх підлих очей. — І потім додає: — Це тому, що ти гадаєш, що для того, що ми робимо разом, це не має значення, так?
— Ні. Це тому, що це правда, я кохаю тебе.
— Замовкни.
Вона збирає свої сили, намагається завдати якнайдошкульнішого удару.
— А ти помітив цю манеру триматися, це тіло Лол поряд із моїм, яке воно мертве, яке воно невиразне?
— Я помітив.
— А ти помітив іншу річ у ній, яку ти міг би мені сказати?
Лол усе ще самотня, там платівки проходять у її руках.
— А це важко. Лол В. Штайн не є, так би мовити, послідовною особою.
Голосом, у якому читалось очевидне полегшення, майже легковажним тоном, Татіана Карл промовляє загрозу, силу якої вона не знає, але яка ще містить для мене жах без імення.
— Бачиш, якщо твоє ставлення до мене сильно зміниться, я припиню з тобою зустрічатися.
Після танцю я підійшов до П’єра Беньєра, щоб сказати, повідомити його про мій намір бути відсутнім післязавтра весь день. Він не поставив мені жодних питань.
А потім я повернувся до Татіани, знов. Я сказав їй:
— Завтра. О шостій. Я буду в Готелі де Буа.
Вона промовила:
— Ні.
* * *
Я чекаю назустріч, шоста година вказаного дня. Татіана, мабуть, не прийде.
Неясна фігура серед житнього поля. Я доволі довго залишаюся коло вікна. Вона не рухається. Можна подумати, що вона заснула.
Я витягуюся на ліжку. Минає година. Коли потрібно, я вмикаю світло.
Я підводжуся, роздягаюся і лягаю знов. Я згораю від бажання Татіани. Я від нього плачу.
Я не знаю, що робити. Я підходжу до вікна, так, вона спить. Вона прийшла туди, щоб поспати. Спи. Я знов відходжу і лягаю. Я пещу себе. Він говорить до Лол В. Штайн, загубленої назавжди, він втішає її в неіснуючому горі, якого вона не знає. Він так гає час. Приходить забуття. Він кличе Татіану, просить її допомогти.
Татіана увійшла, незачесана, з червоними очима, вона також. Лол у своєму щасті, наш смуток, який його приносить, здається мені мізерним. Аромат поля доходив до мене. І ось аромат Татіани придушує його.
Вона сідає на краєчок ліжка, і потім вона роздягається, повільно, лягає поряд зі мною, вона плаче. Я кажу їй:
— Я сам у відчаї.
Я навіть не намагаюся оволодіти нею, я знаю, що буду безсилий це зробити. Я маю занадто багато любові до цієї фігури в полі, відтепер, надто багато любові, це кінець.
— Ти прийшла надто пізно.
Вона ховає своє лице у простирадла, говорить на великій дистанції.
— Коли?
Я більше не в змозі брехати. Я пещу її волосся, яке розкидалося між простирадлами.
— Цього року, цього літа, ти прийшла надто пізно.
— Я не могла прийти у точній годині. Надто пізно я тебе полюбила.
Вона підводиться, піднімає голову.
— Це Лол?
— Я не знаю.
Знову сльози.
— Це наша маленька, люба Лола?
— Вертайся до себе.
— Ця причинна?
Вона кричить. Я заважаю їй рукою.
— Скажи мені, що це Лол, або я кричатиму.
Я брешу востаннє.
— Ні. Це не Лол.
Вона встає, кружляє гола кімнатою, йде до вікна, відходить від нього, повертається, вона також не знає де подітися. Вона має щось сказати, вона вагається, щось таке, що спочатку не виходить, а потім звучить зовсім тихо. Вона повідомляє мене.
— Ми припинимо бачитися. Все скінчено.
— Я знаю.
Татіана соромиться того, що відбуватиметься в наступні дні після цього, вона ховає своє лице в долонях.
— Наша маленька Лола, це вона, я знаю.
Знову гнів відносить її в ніжну оману.
— Хіба це можливо? Причинна?
— Це не Лол.
Ще спокійніше, вона тремтить геть уся. Вона підходить до мене. Її погляд виколює мені очі.
— Я дізнаюся, ти ж це знаєш.
Вона віддаляється, вона стоїть лицем до житнього поля, я більше не бачу її обличчя, воно повернуте до поля, потім я знову бачу його, воно не змінилося. Вона дивилася на захід сонця, на житнє поле, охоплене пожежею.
— Я зумію це зробити, попередити її, м’яко, я вже зумію це зробити, не завдаючи їй ніякого болю, сказати їй, щоб залишила тебе в спокої. Вона божевільна, вона не страждатиме, вони такі, ці божевільні, ти ж знаєш?
— У п’ятницю о шостій, Татіано, ти прийдеш ще раз.
Вона плаче. Сльози течуть ще і ще, здалеку, з-позад самих сліз, ждані як будь-які сльози, які врешті з’явилися, і, здається мені, я пам’ятаю це, Татіана не була цим невдоволена, вона стала молодшою.