* * *
Як і першого разу, Лол уже там, на пероні вокзалу, вона там одна, потяги, на яких їздять робітники, відходять раніше, прохолодний вітер гуляє під її сірим плащем, її тінь тягнеться по каменях перону до вранішніх тіней, вона змішалася із зеленим сяйвом, яке блукає та чіпляється скрізь у міріадах маленьких сліпучих відблисків, чіпляється до її очей, які сміються, і здалеку виходять мені назустріч, їхній мінерал із плоті блищить, блищить, зовсім відкрито.
Вона не поспішає, поїзд прибуває тільки за п’ять хвилин, вона трохи розтріпана, без капелюшка, вона, вочевидь, дорогою сюди проходила парками, а там ніщо не зупиняє вітер.
Зблизька в мінералі я впізнаю радість усього єства Лол В. Штайн. Вона купається в радості. Ознаки її освітлені аж до самісіньких меж можливого, вони хвилями вириваються з усієї неї. І з цієї радості не можна чітко побачити тільки її причини.
Як тільки я побачив її, у її сірому плащі, у її уніформі із С. Тахла, я побачив жінку з житнього поля поза Готелем де Буа. Ту, якою вона не є. І ту, яка є нею в цьому полі й поряд зі мною, обидві вони були всередині мене.
Все інше я забув.
І протягом подорожі цілий день ця ситуація залишалася не незмінною, вона була поряд зі мною відокремлена від мене, прірва і її сестра. Оскільки я знаю — чи я колись узагалі щось знав настільки певно? — що вона є для мене непізнаваною, не можна бути більш ближчим до людської істоти, ніж я є біля неї, ближче до неї, ніж вона сама, яка постійно відлітає зі свого живого життя. Якщо після мене прийдуть інші, яким це так само вдасться, змирюся з їхнім приходом.
Ми проходимо із сотню кроків по перону нічого не говорячи. Як тільки наші погляди зустрічаються — ми сміємося.
Наш потяг майже пустий, адже він між потягом подорожніх та потягом робітників, він слугує тільки нам. Вона обрала його навмисне, каже вона, тому, що він дуже повільний. У Т. Біч ми будемо близько півдня.
— Я хотіла знов побачити Т. Біч із вами.
— Ви вже бачили його позавчора.
Може, вона вважала неважливим сказати мені чи ні?
— Ні, я туди ніколи не поверталася зовсім.
Позавчора я не поїхала далі вокзалу. Я була в залі очікування. Я спала. Я зрозуміла, не варто було те робити без вас. Я б нічого не впізнала. Я сіла в перший же потяг, що повертався.
Вона похитнулася й повністю сперлася на мене м’яко, сором’язливо. Вона вимагала, щоб її поцілували, не просячи цього.
— Я більше не можу без вас обходитися в моїх спогадах про Т. Біч.
Я обійняв її за талію, я пестив її. Купе пусте, як застелена постіль.
Маленькі дівчата проходять у моїй голові, троє. Я їх не знаю. Старша, це Лол, каже Татіана.
— Татіана, — каже вона зовсім тихо.
— Татіана була там вчора. Ви мали рацію. Прекрасна Татіана.
Татіана була там, як хтось інший, наприклад, Татіана, яка оселилася всередині нас, вчорашня і завтрашня, будь-яка, яка вона є. Її гаряче й полонливе тіло, я поринаю в нього — беззмістовна година для Лол, осліплююча, у своєму забутті — я вростаю в нього, я викачую з Татіани кров. Татіана там для того, щоб я забув Лол В. Штайн. Піді мною вона повільно стає знекровленою.
Жито злегка шелестить під вечірнім вітром навколо тіла цієї жінки, що дивиться на готель, де я є з іншою, з Татіаною.
Лол, поряд зі мною, наближається, наближається до Татіани. Так, як вона хотіла б. Купе на зупинках залишається пустим. Ми в ньому ще самі.
— Ви волієте, щоб я зараз відвіз вас до готелю?
— Я не думаю. У мене більше немає цього бажання.
Це не продовжується. Вона бере мої руки, які я забрав, і знов кладе їх на свою талію. Я кажу, я благаю:
— Я не можу, я мушу бачити вас кожен день.
— Я теж не можу. Слід бути уважними. Два дні тому я повернулася пізно, я зустріла Жана на вулиці, він чекав на мене.
Я сумніваюся: чи побачила вона мене у вікно готелю, передостаннього разу, цього останнього разу? Чи помітила вона, що я її бачив? Вона говорить про цей епізод природно. Я не запитую, звідки вона тоді повернулася. Вона сама це говорить:
— Іноді я виходжу пізно, як і цього разу.
— І ви знову почали?
— Так. Але він мене більше не чекав. Ось, що важливо. А щодо того, щоб бачитися, ми не змогли б, оскільки є Татіана.
Вона знов згортається клубочком, закриває очі, замовкає, уважна. Її вдоволення глибоко дихає поряд зі мною. Жодної ознаки її відмінності під моєю рукою, перед моїми очима. Але все ж таки, все ж таки. Хто тут знаходиться в цей момент, так близько й так далеко, які думки скрадливо приходять і йдуть, щоб відвідати її, вночі, вдень, при всякому освітленні? І в цю саму мить? У цю мить, коли я міг би повірити, що саме вона є в цьому потязі, біля мене, як були б інші жінки? Навколо нас — стіни: я намагаюся знов піднятися, я чіпляюся, знов падаю, знов починаю, можливо, можливо, але моя свідомість залишається рівною, безстрашною, і я падаю.
— Я б хотіла розказати вам трішки про щастя, яке я відчуваю від того, що вас кохаю, — говорить вона. — Я маю потребу вам це сказати вже кілька днів.
Сонце падає на неї крізь вікно. Її пальці ворушаться, підкреслюючи фразу, і знов падають на її білу спідницю. Я не бачу її обличчя.
— Я не люблю вас, і в той же час люблю, ви розумієте мене?
Я питаю:
— Чому не вбити себе? Чому ви ще себе не вбили?
— Ні, ви помиляєтеся, це не те.
Вона говорить це без суму. Якщо я помиляюся, це не так серйозно, як інші. Якщо я і помиляюся щодо неї, то тільки дуже глибоко. Вона це знає. Вона каже:
— Це вперше ви помиляєтеся.
— Вам це подобається?
— Так. Особливо так. Ви такі близькі до…
Вона розповідає про це щастя кохати, матеріально. У своєму повсякденному житті, з іншим чоловіком, ніж я, це щастя існує без жодної драми.
За декілька годин чи за декілька днів — коли прийде кінець? — її швидко заберуть. Її втішатимуть, її оточать ніжністю в її будинку в С. Тахла.
— Я приховую від вас деякі речі, це правда. Ночами я мрію сказати вам. Але з приходом дня все заспокоюється. Я розумію.
— Не слід мені все казати.
— Не слід, ні. Бачите, я не брешу.
Вже три ночі, після її подорожі до Т. Біч, я боюся іншої подорожі, яку вона може здійснити. Цей страх не розсіюється з настанням ранку. Я не кажу їй, що ішов назирці в її прогулянках, що я приходжу і стою перед її домом кожного дня.
— Іноді, протягом дня, мені вдається уявити себе без вас, я вас усе ж таки знаю тоді, але ви більше не поряд, ви, і ви також, зникли; я не роблю дурниць, я прогулююся, я дуже добре сплю. Я почуваюся добре без вас, відколи я вас знаю. Можливо, у ці моменти, коли мені вдається повірити, що ви зникли, то…
Я чекаю. Коли вона шукає слова, їй вдається продовжити. Вона шукає. Її закриті повіки тріпочуть ледь помітно, разом із її серцем, вона спокійна, це їй подобається сьогодні — говорити.
— Просто в мене краще виходить бути такою, якою я мушу.
— Коли знов розпочнеться страждання?
Вона дивується.
— Але. Ні.
— З вами таке ніколи не трапляється?
Тон змінюється, вона щось приховує.
— Ви бачите це, це цікаво, чи не так?
Я не знаю.
— Ніколи, ніколи?
Вона шукає слова.
— Коли хатня робота погано зроблена, — вона жаліється, — не питайте мене.
— Це кінець.
Вона знову заспокоюється, вона серйозна, вона думає, доволі довго, і ось вона викрикує цю думку.
— О, я б хотіла мати змогу віддати вам мою невдячність, яка я негарна, якщо мене не можна любити, я б хотіла вам дати це.
— Ти мені це дала.
Вона трохи піднімає своє обличчя, спочатку здивоване, потім раптово одразу постаріле, деформоване емоцією, такою сильною, яка його позбавляє грації, його витонченості, робить його чуттєвим. Я уявляю собі її оголеність поряд із моєю, цілковито, цікаво, що це вперше, я дуже швидко дізнаюся, що якщо прийде ця мить, я, можливо, не зможу зносити її. Тіло Лол В. Штайн таке далеке, і разом із тим нерозривно пов’язане з нею самою, одиноке.