Коли я дивлюся, як вона їсть, я забуваю.
Ми не зможемо уникнути того, щоб провести ніч у Т. Біч. Ця очевидність сходить на нас, поки ми їмо. Вона зміцнюється всередині нас, ми вже забуваємо, що могло б бути інакше. Це Лол говорить:
— Якщо ви хочете, ми залишимося цієї ночі тут.
Ми не можемо повернутися, це так.
Я кажу:
— Ми залишимося. Ми не можемо вчинити інакше.
— Я зателефоную моєму чоловікові. Цього все ж таки не достатньо, що я в Т. Біч, щоб він…
Вона додає:
— Потім я буду дуже розумною. Я ж йому вже сказала, що це вже був кінець нашої історії, хіба я не можу змінитися? Я можу, ви ж це бачите.
Вона чіпляється за цю впевненість.
— Погляньте на моє лице, це має бути видно, скажіть же мені це, що ми не можемо повернутися.
— Це видно, ми не можемо цього зробити.
Послідовними хвилями, безупинно, її очі наповнюються слізьми, вона сміється крізь них, але цей сміх мені не знайомий.
— Я хочу бути з вами, але як же я цього хочу.
Вона просить мене піти винайняти кімнату. Вона чекатиме мене на пляжі.
Я в готелі. Я винаймаю номер, я запитую, мені відповідають, я сплачую. Але я з нею, поки вона чекає на мене: море нарешті починає підніматися, воно заливає блакитні болітця, одне по одному, поступово і з рівною повільністю вони втрачають свою відособленість і зливаються з морем, для одних це вже сталося, але інші ще чекають своєї черги. Смерть болітців сповнює Лол огидним сумом, вона чекає на нього, вона передбачає його, вона його вже бачить. Вона його впізнає.
* * *
Лол снить про інший час, коли та сама річ, що має відбутися, відбудеться не так. Інакше. Тисячу разів. Скрізь. Деінде. Між іншими людьми, між тисячами людей, які так само, як і ми, мріють про цей час, обов’язково. Ця мрія переходить на мене.
Я змушений роздягти її. Вона цього не зробить сама. Ось вона оголена. Хто є тут, у ліжку? Хто? — думає вона.
Витягнувшись, вона не рухається. Вона занепокоєна. Вона нерухома, залишається там, де я поклав її. Вона слідкує за мною очима, як незнайомець, через кімнату, коли я роздягаюся у свою чергу. Хто це? Ось вона — криза. Її розв’язала наша ситуація, у цей момент, у цій кімнаті, де ми є одні, вона і я.
— Поліція внизу.
Я не сперечаюся з нею.
— На сходах б’ють людей.
Я з нею не сперечаюся.
Вона не впізнає мене, зовсім уже не впізнає.
— Я забула, хто це?
Потім вона мене погано впізнає.
— Ми зараз підемо.
Я говорю, що поліція нас забере.
Я лягаю поряд із нею, з її закритим тілом.
Я знов упізнаю її запах. Я пещу її, не дивлячись на неї.
— О, як ви мені робите боляче.
Я продовжую. Доторкаючись, я впізнаю пагорби жіночого тіла. Я малюю зверху квіти. Вона більше не скаржиться. Вона більше не рухається, певно, згадує, що вона тут із коханцем Татіани Карл.
Але ось вона нарешті сумнівається в цій ідентичності, єдиній, яку вона впізнає, єдина, якої вона завжди вимагала для себе, принаймні впродовж часу, коли я її знав. Вона каже:
— Хто це?
Вона стогне, просить мене сказати. Я говорю:
— Татіана Карл, наприклад.
Виснажений, на межі моїх сил, я прошу її допомогти мені.
Вона допомагає мені. Вона знала. Хто це був, до мене? Я ніколи не дізнаюся. Мені байдуже.
Потім, серед голосіння, вона лаялася, вона благала, молила, щоб її забрали і щоб її залишили одночасно, перелякана до смерті, намагалася втекти з кімнати, з ліжка, повертаючись туди, щоб бути спійманою, кмітлива, вигадлива, і вже не було різниці між нею та Татіаною Карл, крім її очей, позбавлених докорів сумління, і в імені, яким вона називала себе — Татіана не називає себе — і у двох іменах, які вона собі давала: Татіана Карл та Лол В. Штайн.
Вона мене розбудила.
— Час уже повертатися.
Вона була одягнена, її плащ був на ній, вона стояла. Вона продовжувала бути схожою на ту, ким вона була протягом ночі. Розумна на свій манер, оскільки їй хотілося б залишитися ще, і вона хотіла б, щоб усе розпочалося знову, і вона вважала, що не потрібно було. Їі погляд був опущений, її голос, який вона зовсім не підвищувала, уповільнився.
Вона йде до вікна, поки я вдягаюся, і я також уникаю наближатися до неї. Вона нагадує мені, що я маю зустрітися з Татіаною в Готелі де Буа о шостій. Вона забула багато речей, але не це побачення.
На вулиці ми дивилися одне на одного. Я покликав її на ім’я, Лол. Вона засміялася.
У купе ми вже були не одні, слід було говорити тихо.
На моє прохання вона розповідає про Майкла Річардсона. Вона розказує, наскільки він любив теніс, що він писав вірші, які вона вважала красивими. Я наполягаю на тому, щоб вона розповідала про це. Чи, може, вона сказати мені ще більше? Вона може. Я страждаю всіма частинами. Вона говорить. Я знову наполягаю. Вона наділяє мене болем зі щедрістю. Вона розповідає про ночі на пляжі. Я хочу знати ще більше. Ми усміхаємось. Вона говорила так, як і першого разу в Татіани Карл.
Біль зникає. Я кажу їй це. Вона замовкає.
Це кінець, дійсно. Я кажу їй це. Вона може все мені розказати про Майкла Річардсона, про все, що вона забажає.
Я в неї запитую, чи вона вважає Татіану здатною попередити Жана Бедфорда про те, що між нами щось відбувається. Вона не розуміє запитання. Але вона усміхається при згадці імені Татіани, при спогаді про цю чорняву голівку, таку далеку від підозр щодо долі, яку для неї приготовано.
Вона не говорить про Татіану Карл.
Ми почекали, поки останні подорожні вийдуть із потяга, щоб вийти у свою чергу.
Я все ж таки відчув віддалення Лол, як велику складність. Але що це? Лише секунда. Я попросив її не повертатися одразу ж, оскільки було зарано, і що Татіана могла чекати. Чи думала вона про таке? Я не думаю. Вона сказала:
— Навіщо цей вечір?
Коли я прийшов до Готелю де Буа, спадав вечір.
Лол нас випередила. Вона спала в житньому полі, втомлена, втомлена нашою подорожжю.
Маргарит Дюрас (справжнє ім'я Маргарит Донадьє), всесвітньо відома французька письменниця, драматург, сценарист та режисер, народилася 1914 року у французькому Індокитаї (сучасний В'єтнам), у передмісті Сайгону. Її дитинство та юність минули в невеличкому злиденному маєтку в дельті Меконгу.
У 18-річному віці Маргарит вирушила до Франції, 1935 року вона закінчила Сорбону, де вивчала право та політологію.
1943 року виходить її перша книга «Les impudents» («Безсоромні»).
Вона стає відомою як письменниця у 50-ті роки, коли виходить її роман «Un barrage contre le Pacifique» (1950), у якому йдеться про бідну французьку родину в Індокитаї, психологічний роман «Le marin de Gibraltar» (1952) та новела «Le square» (1955). Маргарит Дюрас захоплюється вивченням можливостей слова, явиш пам'яті, забуття та почуття відчуженості. Вона зосереджує увагу на внутрішньому житті персонажа, її тексти являють собою уривчасте, лаконічне письмо, сповнене тишею, неясністю, білими плямами, мовлення, у якому одночасно відчуваєш недостатність та надлишок. Її творчість часто позначена автобіографічністю.
Наприкінці п'ятдесятих вона починає займатися театральною режисурою, пізніше приходить до кінематографу як сценарист та режисер. Чимало її літературних творів мають театральні та кіноверсії, зокрема «India Song» (1973), за який авторка отримала гран-прі Французької академії кінематографу.
У 1984 році з'являється роман «L'Amant» («Коханець»), певною мірою автобіографічний, який приніс Маргарит Дюрас Гонкурівську премію. 1992 року цей роман екранізує Жан-Жак Анно і фільм зазнає всесвітнього успіху.
Письменниця померла в Парижі 1996 року, залишивши по собі близько сорока романів та двадцяти п'єс, кіносценаріїв та фільмів.