Як особистість Кафка був незбутньо нещасливим, але як письменникові йому «пощастило»: можна навіть сказати, що йому «щастило» тим більше, чим тісніше налягали на нього нещастя.
Кафка, що вмів дивуватися, зіткнувся з дійсністю дивовижною, при всій своїй буденності – навіть фантастичною. То була занепадаюча на його очах Австро-Угорська монархія – свого роду кунсткамера, де збереглися всі соціальні раритети минулого, зібралися всі болячки і деформації людської історії. Але й цього замало: доля підготувала йому, такому, який він був, спеціальну роль ізгоя, коли зробила євреєм, оселила у Празі, та ще й в родині галантерейника, який вибився в люди. «Як єврей, – писав один з німецьких його біографів, – він не був своїм у християнському світі. Як індиферентний єврей – бо ж таким Кафка був на початку – він не був своїм і серед євреїв. Як людина, що говорила по-німецькому, він не був своїм серед чехів. Як єврей, що говорив по-німецькому, він не був своїм серед німців. Як богемець він не був цілком австрійцем. Як службовець при страхуванні робітників він не цілком належав до буржуазії. Та й на службі він не був увесь, бо відчував себе письменником. Та й письменником він не був, бо віддавав усі сили сім’ї. Але «я живу у своїй сім’ї більш чужим, ніж найчужіший» (остання фраза запозичена автором з листа Кафки до батька Феліції).
Дійсно, Кафка і в родині був майже таким же чужим, як і в місті, країні, добі. Мав трьох сестер, та тільки наймолодша Оттла його любила, але, як і всі, не розуміла. Та й ніхто його не розумів, навіть мати, хоча й по-своєму любила сина. Найскладніше й найбезнадійніше складалися взаємини Франца з батьком. Та обставина, що Герман Кафка самотужки, без чиєї б то не було допомоги, вибився в люди, до краю зіпсувала йому характер; упертий, самозакоханий, нетерпимий, властолюбний, він постійно похвалявся своїми життєвими успіхами й дорікав дітям, що вони не зазнали злигоднів, зростали на всьому готовому. Синові призначив стати продовжувачем свого діла й ніяк не міг утямити, що син – інакший, що інтереси, вірування, цілі в нього інші. Батько тиснув, син, як тільки міг, чинив опір. Оскільки ж належали вони до різних вагових категорій («я – худий, слабкий, вузькогрудий, – писав Кафка-молодший у листі, якого мати так і не передала батькові. – Ти – сильний, великий, з широкими плечима»), батьків тиск скалічив сина. «Я втратив віру в себе, натомість набув безмежне почуття провини», – сумно констатував він у тому ж листі. І повідомляв Феліції: «Я й батько ненавидимо один одного…» Але то була особлива ненависть, яка межувала з поклонінням: «Якби світ складався лише з Тебе й мене, – а таке уявлення мені було дуже близьке, – тоді чистота світу завершилася б на Тобі, а з мене, за Твоєю думкою, почався би бруд…» Батько для сина – з тих «вищих інстанцій», з якими кожен приречений рахуватися, незалежно від того, дані вони йому на благо чи на погибель. І звідси ніби самі собою простягаються нитки до всієї чиновної ієрархії з роману «Процес»…
Жінок у житті Кафки було зовсім небагато, легко на пальцях порахувати: три-чотири випадкові зв’язки, вже згадувана Феліція Бауер, Ґрета Блох, Юлія Вохрицек, Мілена Єсенська й, нарешті, Дора Дімант (або Діамант) – супутниця останніх місяців кафкового життя. З кожною (за винятком лише Ґрети) Кафка мав намір взяти шлюб (з Феліцією навіть двічі), і якщо з Дорою до заручин не дійшло, то тільки тому, що її батько, правовірний східноєвропейський єврей, звернувся за порадою до раввіна, а той без вагань прорік: «Ні!» Судячи з усього, Кафка був натурою пристрасною, і – як свідчить Макс Брод – «жінки завжди до нього горнулися». А проте в його щоденнику є такий запис: «Коїтус – як покарання за щастя бути разом. Жити по змозі аскетично, аскетичніше, ніж неодружений, – це єдина можливість для мене зносити шлюб». Хіба з цього не випливає, що шлюб (а відтак і жінка) для Кафки щось зовсім інакше, ніж для інших людей, – не тільки щось більше, а й взагалі таке, що тяжіє до «ідеальних», ледь не релігійних сфер, щось на зразок неухильної для виконання обітниці. Він писав батькові: «Одружитися, створити сім’ю, прийняти всіх народжених дітей, зберегти їх у цьому несталому світі й навіть повести вперед, – це, на моє переконання, найбільше благо, яке дано людині». Але в «Листі до батька» звучить і таке: «Я зовсім не передбачав, чи можливий шлюб і що він означатиме для мене; це найбільше жахіття мого життя зринуло на мене майже зовсім несподівано».
Слід гадати, спочатку ним рухало бажання емансипуватися від батька, позбутись його влади, стати незалежним. Але – так уже Кафка був влаштований – на це трохи прагматичне бажання одразу наклалися й прагнення «ідеальні», «релігійні». Й тоді сталося непередбачуване: обов’язок людський (або краще сказати «гуманістичний»?) зіткнувся з обов’язком письменницьким. Суміститися одне з одним рішуче не бажало.