Політик і художник в його особі нероздільно зливаються. «Я не лише художник, я – ще член відомої соціальної групи, я беру участь у її житті, – чим можу, допомагаю, так чи інакше борюсь з тим, що знаходжу неправильним… зараховую себе до групи соціалістичної і при тому тієї, яка організована на основі марксизму», – зауважував він у листі «Про мораль панівних і мораль пригнічених». І ще: «Я щиро і гаряче протестував проти соціальних несправедливостей, в ім'я цього протесту йшов у тюрму, готовий був іти на смерть за торжество своїх політичних і соціальних переконань».
Це було не лише політичне, але й мистецьке кредо на той час вже широко знаного, справді популярного літератора і драматурга. М. Коцюбинський з деяким здивуванням і водночас з теплою шаною відзначав: «Кого у нас читають? Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки річ торкається літератури? Винниченка. Кого купують? Знову Винниченка».
Справжній новатор, революціонер у творчості, В. К. Винниченко як ніхто інший емоційно і чесно вилив на папір щирий крик болю, співзвучний знедоленій народній душі. Герої Володимира Винниченка, яким він гаряче співчуває, – гнані й ображені сільські трударі, нещадно експлуатовані, розгнівані пролетарі, безправні, вимуштрувані до механічної покори солдати, навіть здеморалізовані, всіма знехтувані покидьки суспільства – босота.
Здавалось, Володимир Винниченко взяв собі за мету – не давати жодного перепочинку читачу. Починаючи з першої повісті «Краса і сила», у першому варіанті – «Сила і краса», що з'явилась у 1902 р. в журналі «Киевская старина» (перші твори – поема «Повія» і оповідання «Народний діяч» – написані 1901 p.), він щорічно примножував свій літературний доробок. З 1906 р. він пробує себе в драматургії (п'єса «Дисгармонія»).
Після поразки революції 1905—1907 pp. художник прагне осягнути народну драму, зрозуміти психологію деморалізованого міщанства, з'ясувати сутність поведінки людей на рівні підсвідомого – на рівні інстинктів.
Саме в той час Володимир Винниченко сформулював найважливіший для свого морально-етичного кодексу принцип: чесність з собою. У пошуках його ідейно-естетичного обґрунтування і розкриття письменник пише романи: «Чесність з собою», «Заповіти батьків», «Записки кирпатого Мефістофеля», романну дилогію «Посвій» і «Божки», багато оповідань.
В роки Першої світової війни Володимир Винниченко знову нелегально в Україні, часто змінює адреси (його прізвиська – Вольдемар, Деде, Владен, Гриша, Грицько), зрештою переїздить і до Москви.
Де б не доводилось бувати, український літератор, революціонер думкою завжди повертався на Батьківщину, болісно переживав її безрадісне становище. При цьому він ніколи не був обмеженим фанатиком, намагався сам розібратися у таких складних явищах, як національне питання, національний інтерес, національне почуття, співвідношення національного і соціального тощо. Якось в 1911 р. він записав у своєму щоденнику: «Чому національні відносини навіть між соціал-демократами іноді займають більш домінуюче значення, ніж класові? Чи лежить вся вага в економічній базі, чи в якійсь іншій? Яка причина тій ворожнечі, яка існує між організаціями, що мають однакові економічні інтереси? Чи не грає тут роль закон консерватизму, що виявляється по всій природі? Закон консерватизму категорично велить індивідові й цілим групам ті риси і ті засоби, які допомагали їм у боротьбі за існування. Національне почуття це є перше усього свідомість надежности до певної групи, що зберегла себе до цього часу за допомогою певної суми засобів (звичаїв, мови, релігії, моралі, мистецтва і т. д.)».
Дуже гірко було українському письменникові і драматургові, коли його не розуміли вчорашні спільники, співвітчизники. Зокрема дорікали за те, що він дозволяє перекладати і видавати свої твори російською мовою, ставити п'єси на московській сцені.