Якщо М. Грушевський закономірно очолив Центральну Раду, то В. Винниченко з не меншими підставами став біля керма її виконавчого органу. 15 червня 1917 р. він був призначений головою першого українського уряду – Генерального Секретаріату Української Центральної Ради з одночасним виконанням обов'язків генерального секретаря внутрішніх справ. Брав безпосередню участь у підготовці всіх найважливіших державних документів, програмних декларацій Генерального Секретаріату. За його ініціативою і з його подання ухвалювались численні резолюції, приймались різні рішення. Так що можна впевнено стверджувати: В. К. Винниченко дуже ефективно сприяв розробці концепції Української революції, корегуванню її положень під впливом політичної практики, якою сам щоденно жив.
На відміну від М. Грушевського, В. Винниченко в 1917—1918 pp. не писав крупних теоретичних праць. Щоденна зайнятість не дозволяла йому займатись навіть улюбленою літературною працею (п'єсу «Панна Мара» він написав у вагоні під час поїздки до Петрограда). Та це не значить, що цінність розкиданих по коротких публіцистичних виступах, офіційних документах, підготовлених головою Генерального Секретаріату, теоретичних напрацювань менша.
Додаткове джерело тут – «Щоденник». Його письменник і політик вів протягом багатьох років, фіксував ставлення до різних подій. Загалом – це величезна спадщина: 40 записних книжок. Вів їх Володимир Кирилович з 1911 р. до останніх днів життя (6 березня 1951 p.). Оригінали зберігаються в Архіві російської і східноєвропейської історії Колумбійського університету в Нью-Йорку. Ксерокопії їх передано кілька років тому в Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України.
В Канаді вийшли два перших томи «Щоденника», що охоплюють період з 1911 по 1925 рік, а в Україні третій том (до 1930 p.).
Всього ж заплановано видати шість томів. Сьогодні над їх підготовкою спільно працюють Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України і Канадський інститут українських студій. В Україні свого часу з'явилися передруки з двох згаданих вище томів: у газеті «Літературна Україна», в журналах «Україна» і «Київ» (1990. – № 9 – С 91—123; № 10. – С. 96—110. – № П. – С. 85—106). Витяги з «Щоденника» опубліковані і в журналі «Дружба народов» (1989. – № 12. – С. 161—205) російською мовою. Найбільша питома вага тут матеріалів за 1917—1920 pp. Тобто до послуг історіографів досить об'ємний і надзвичайно цікавий матеріал.
Варто зазначити, що і достатньо обширні подачі з щоденника за пізніші роки опубліковані журналами «Київська старовина» і «Слово і час» (2000—2001 pp.).
За багато післяреволюційних десятиліть критики лідерів українського руху неодноразово вдавалися до простого й цинічного прийому: поразку визвольних змагань вони пояснювали передусім відсутністю професіоналізму, браком досвіду таких керівників як М. Грушевський і В. Винниченко. Особливо діставалось останньому. Його емоційність, романтизм, вразливість начебто дуже заважали виробленню і здійсненню реалістичної політики. Гадається, що подібні закиди мають лише частковий сенс.
Адже, з іншого боку, саме до честі українського народу, що в переломний період його історії він висунув керівників гуманних, щирих, порядних, людей честі і совісті. Володимир Винниченко чимало помилявся, проте робив це щиро, без злого умислу, і так же щиро здатен завжди був визнати це, чесно оцінювати свої вчинки, їх позитив і негатив. Щоправда, іноді подібні зізнання виявлялись дещо, а то й безнадійно запізнілими, однак з точки зору історіографічного аналізу вони мають величезну вагу, оскільки є втіленням чесності, об'єктивності, порядності.
Володимир Кирилович був дуже вибагливим до самого себе, до своїх щоденникових записів. Він не вів би їх, якби не дотримувався наріжної умови: «…щирість записок. Найбільш оголена, безоглядна, до найтаємничих куточків правдивість, одвертість, об'єктивність. Без цієї умови ні інформація, ні навчання не можуть бути досягнені».
Наприкінці липня – на початку серпня 1917 р. Володимир Кирилович на чолі української делегації вів переговори в Петрограді про статус Генерального Секретаріату. В ході скандалу, що виник внаслідок оголошення Інструкції Тимчасового уряду Генеральному Секретаріату від 4 серпня 1917 р., згідно з якою компетенція українського уряду сильно обмежувалась і він перетворювався на орган Тимчасового уряду на значно обмеженій території (5 з 9 тогочасних губерній), В. Винниченко 13 серпня 1917 р. подав у відставку з посади голови Генерального Секретаріату. Однак після того як Д. Дорошенко, призначений на цей відповідальний пост, не знайшов спільної мови з Центральною Радою, внаслідок тривалих міжфракційних переговорів В. Винниченку 18 серпня 1917 р. знову було запропоновано очолити Генеральний Секретаріат. А 20 серпня він дав згоду, сформував уряд і керував його діяльністю у надзвичайно складний і важливий період народження Української Народної Республіки, воєнних випробувань, що випали на її долю, еволюції на самостійницьку державну позицію.